Василь Биков: Піти й не повернутися

Мені й досі прикро і боляче, що за два довгих роки так і не вибрався в ту не дуже й далеку від міста сільську школу. Кілька разів думав про це, але все відкладав: узимку — доки минуть морози чи хуртовини, навесні — коли підсохне й потеплішає, влітку ж, як було і сухо і тепло, найбільше клопоту завдавав відпочинок та всі пов'язані з ним турботи заради отого місяця на тісному, гарячому, перенаселеному півдні. А почасти все чекав вільного часу, настрою, думав: поїду, коли впораюся трохи з роботою та різними домашніми справами. І, як іноді буває в житті, довідкладався до того, що спізнився остаточно й непоправно: нічого було вже виряджатися в гості — настав час їхати на похорони.

Довідався про це теж невчасно, запізно — приїхавши з Мінська, йшов додому і стрів знайомого, колишнього товариша по роботі. Погомонівши трохи про те, про се та перекинувшись кількома жартівливими фразами, ми розпрощались, і раптом, ніби згадавши про щось, товариш зупинився.

— Чув, Миклашевич помер? Що у Сельці вчителював.

— Як помер?

— Так, звичайнісінько. Позавчора помер. Сьогодні ховають.

Товариш сказав і пішов, для нього Миклашевич, певно, мало що значив, а я стояв і розгублено дивився на вулицю. Зникло будь-яке самовідчуття, я забув про свої справи — вибух біди та ще якоїсь неусвідомленої провини приголомшив мене і на мить прикував до асфальту. Звісно, я розумів, що в тій передчасній смерті молодого сільського вчителя моєї провини не було ніякої, та й сам учитель мені не був ні родичем, ні великим другом, але серце моє гостро защеміло від жалю й прикрості на себе — не зробив того, на що тепер уже завжди буде пізно. Мабуть, хапаючись за останню можливість виправдатися перед собою, відчув раптову потребу поїхати сьогодні, зараз же, не гаючи й години.

Від тієї хвилини, коли я зважився на це, відлік часу для мене став якимсь особливим, точніше — зникло будь-яке відчуття часу. Я дуже квапився, хоч виходило це погано. Дома з родини нікого не застав, однак забув навіть запискою попередити про свій від'їзд і побіг на автобусну станцію. Згадавши про службу, спробував зателефонувати туди з автомата, котрий, мов на зло, спритно ковтав мідяки і мовчав, як заклятий. Кинувся шукати іншого, він трапився мені аж коло нового гастроному, але там стояла черга. Кілька хвилин чекав, ледве вислуховуючи довгі й дріб'язкові розмови в синій, з розбитим склом будці, посварився з якимось хлопцем, котрий видався спочатку дівчиною — штани кльош і лляне волосся до коміра вельветової курточки. Поки додзвонився нарешті і пояснив, у чім річ, прогавив останнього автобуса до Сельця, іншого ж транспорту в тому напрямку сьогодні не передбачалося. З півгодини намагався спіймати таксі, але марно: до кожної машини зразу ж кидався гурт спритніших, а головне — нахабніших, ніж я. Кінець кінцем довелося гайнути на шосе за містом і скористатися з давнього й випробуваного в таких випадках засобу — голосувати. Справді, десята чи п'ятнадцята машина з міста, майже до бортів навантажена рулонами Толю, зупинилася на узбіччі й узяла нас — мене і хлопця — підлітка в кедах з великою сумкою, набитою буханками міського хліба.

В дорозі стало трохи спокійніше, тільки часом здавалося, що їдемо надто повільно, і я ловив себе на тому, що подумки лаю шофера, хоч, на тверезіший погляд, їхали ми нормально, як і всі їздять. Шосе було гладеньке, асфальтоване і майже всюди рівне, як стріла, що тихо погойдувалася на спадистих узгір'ях — то вгору, то вниз. Стояло погідне надвечір'я останньої пори бабиного літа з тихою прозорістю далечин, поріділими перелісками обабіч дороги, вільним простором уже спустілих полів. Далі від шосе, під лісом, паслася колгоспна череда — кількасот назимків (усі однакової буро-червоної масті). Обіч дороги торохтів проворний трудівник ланів трактор «Бєларусь» — орав на зяб. Назустріч сунули машини, громіздко навантажені льоном-трестою — везли на льонозавод. У придорожньому селі Будиловичах яскраво червоніли в палісадниках пізні згасаючі жоржини, на городах у розораних борознах із полеглим бадиллям порпалися сільські тітки й молодиці — вибирали картоплю. Природа повнилася мирним спокоєм осінньої втоми і злагоди, людська вдоволена неквапливість відчувалася в розміреному ритмі споконвічних селянських клопотів, коли врожай уже вирощено, більшість пов'язаних із ним турбот лишилося позаду, тепер його треба лише зібрати, підрахувати, впорядкувати.