Василь Биков - Піти й не повернутися

Салєй привів їх у чималий спадистий рівчак, мабуть, початок прирічкового рову, вони дійділи до рідкого на схилі чагарнику, і сержант позаду скомандував:

— Стоп! Посидимо тут. А ти, — кивнув він Салєю, — давай топай! Двадцять хвилин вистачить Салєй потоптався в своїй підперезаній широким офіцерським поясом сірячині, витер рукою мокру чорну бороду. Непідв'язані вуха його чорної шапки стирчали в боки.

— Спробую…

— Ну й добре! Давай! — розпорядився молодий командир, який за роками міг бути сином цього Салєя.

Ковзаючи по снігу, Салєй поліз угору по схилу, а вони лишилися стояти внизу. Товстунець Пашка став нишпорити по кишенях — збирав тютюн на цигарку. На його повнуватому, з вигляду добродушному обличчі не було ні клопоту, ні навіть якоїсь серйозності, в куточках вуст жила м'яка усмішка, ніби він займався чимось не дуже серйозним, хоча й цікавим загалом. А свіжочервоне, мов спечене, обличчя сержанта, навпаки, позначене строгою поважністю, відлюдною незадоволеністю собою чи іншими, і Зоська подумала, що з ним треба поводитися обережно. Такі, розлютувавшись, здатні на все, а розсердити їх завжди не важко, вони спалахують, як порох.

— Так. А зараз підрубаємо, а ви подивіться, — без гумору оголосив сержант, дістаючи з кишені щось, загорнуте в папір, і Зоська відвернулася. Їжа мало цікавила її, вона все думала, як би їй звільнитися від опіки чи арешту цих людей.

Стоячи на снігу в рівчаку, Антон не дивився ні на Зоську, ні на двох партизанів, які заходилися їсти з паперу, і запах вареного м’яса посилював нестерпне бажання поїсти. Котрий раз за сьогоднішній ранок і ніч Антон був приголомшений, збентежений, майже роздушений тими несподіванками, що звалилися на його голову. Мало йому було незламної упертості Зоськи, зухвалої витівки господаря хутора, що пішов по коня, а привів партизанів, так ще й Сталінград. Місто, котре, на його думку, давно мало здатися, покласти край цій проклятій війні, це місто, виявляється, не тільки вистояло, а й дало в зуби німцям. Тепер там наступ, війна. триває, перемога ще невідомо кому дістанеться. Чи не про це саме розмовляли вчора й поліцаї, Антон як слід не розібрався в тих теревенях і через те мало не наробив дурниць. Може, тепер він повинен дякувати Зосьці за її рятівну для обох стійкість, пробачити її вихватки із сокирою, взагалі спробувати помиритися з нею. Справді, новий поворот у війні змушував Антона переглянути деякі свої попередні рішення, переінакшити відповідно до нових обставин.

Коли тільки дозволять ці баламути з Липичанської пущі, які зв'язали йому руки і ведуть не відомо куди. Чи не на той бік Німану? У такому вигляді він не міг з'явитися в партизанській зоні, де його зразу ж візьмуть під арешт, тоді йому не уникнути слідства. Всяку можливість звинувачення потрібно було погасити тут. Але як? З цим дражливим недомірком, якого вони називають сержантом, навіть порозмовляти неможливо, він наперед усе знає й упевнений, що Антон — ворог. Та й Зоська теж вишкірилася — не підступити. Однак, розміркувавши, Антон подумав, що в його становищі, як не дивно, виручити його може одна тільки Зоська. Може втопити остаточно, а може й визволити — це вже буде залежати від їхніх відносин.

Сержант із товстунцем тим часом, напевно, доїли м'ясо й ліниво дожовували хліб, позираючи на обрив, де мав з'явитися кудись посланий ними Салєй. Зоська демонстративно відвер нулася від нього і зосереджено длубала чоботом у снігу. У рівчаку була схованка, не дуже вітряно, падав рідкий сніжок. Ноги в непросохлих з ночі чоботах почали швидко мерзнути на невеликому морозі, та Антон не поспішав відправлятися звідси, він напружено міркував, що робити, як підступитися до цього сержанта чи хоча б до Зоськи. Він відчував, що поки що була така можливість, потім її може не бути, і він ні до кого ні з якого боку вже не підступиться.

Він не придумав нічого, хоча минуло, мабуть, понад двадцять хвилин, і Салєй не повертався. Ця його затримка почала дуже тривожити сержанта, котрий, стоячи на дні рівчака й, засунувши руки в кишені старої, з рудими підпалинами від вогню шинелі, все позирав на обрив і нетерпляче топтався в снігу — вже витоптав невелику, з квадратний метр, місцину. Нарешті, мабуть, втративши терпіння й недобрим словом згадавши японського городового, поліз на схил. Там, над рівчаком, де починалася рілля, було трохи вище, і спостерігати звідти було зручніше. Стиснувши в руках сніжку, він жбурнув її в рівчак і скомандував: