Василь Биков - Піти й не повернутися

— Хлопці, а куди це ви нас ведете? — запитала вона по можливості веселим голосом.

— Куди треба! — холодно кинув сержант, що йшов останнім у цьому строю.

— Тут таке діло, — подумавши, сказала Зоська. — У мене завдання…

— Яке завдання?

— Ну… Я ж не можу вам сказати яке. Мені треба у Скідель.

— До німців?

— Ну чому до німців? — ладна була образитися Зоська. — У мене завдання…

— У нас теж завдання, японський городовий! — злісно викрикнув сержант. — А ми воловодимося з вами, час гаїмо. От візьмемо шльопнемо обох к чортам собачим!

— За що? — озирнувшись, спробувала посміхнутися Зоська.

— За те! Війна, завдання, а вони тут любов крутять. Та мародерством займаються на хуторах. А тепер — завдання…

Ні, він був нестерпний, цей молодий задавака, і заслуговував на те, щоб з ним посваритися. Але Зоська вирішила мовчати зараз, дідько з ним. Кудись же зрештою їх приведуть, не будуть же вони удень плестись серед сніжного поля, значить, ранком десь сховаються. Дійсно, було очевидно, що вони поспішають, сержант кілька разів тихо, але сердито погукував: «Салєй, ширше крок!» — і той пришвидшував і так досить квапливу ходу. Зоська вже спітніла, однак старалася не відставати від Антона, який, пригнувши голову, з відстовбурченим на спині кожушком ішов попереду. Там; у хаті, коли вона корчилася на долівці із зв'язаними руками, а він владно розпоряджався її долею, вони були роз'єднані нездоланною ворожістю, і думалося, що помирити їх може хіба що смерть. Але, коли з'явилися ці хлопці, становище круто змінилося. Антонові зв'язали руки, та і їй не розв'язали, обоє вони опинилися під конвоєм у цьому нічному полі, їхні долі заволокло туманом непевності, і ця непевність знову ніби об'єднала обох. Зоська підсвідомо відчувала все, і це її гнітило. Найгірше те, що з ними майже не розмовляли, ніхто ні про що їх більше не запитував, і Зоська не знала, як усе пояснити оцим суворим, незговірливим людям. Вона просто не знала, з чого почати.

Схоже, що вони прямували до лісу, який уже темнів віддалеки у досвітніх сутінках, — знову в напрямку Німану, далі від Скіделя. Засмучена, самотня Зоська помітила це, але що вона могла вдіяти? Її вели, як арештантку, і навіть не хотіли сказати куди. Правда, все-таки вона відчувала, що погано з нею не вчинять. На її боці була правда, і, здається, є заступник, оцей спритний товстунець Пашка, котрий її десь бачив.

Тим часом майже розвиднілося — із сірої мряки випливло таке ж сіре зимове поле — гола рівнина з недалеким ліском попереду. Від того лісу в поле врізався неглибокий рівець із кущами, побачивши які, Салєй збочив до них, і незабаром усі вони зайшли у рівець. Сержант і товстунець, які йшли позаду, про щось тихо розмовляли, Зоська разів зо два дослухалася, але нічого не почула, Антон раптом хитнув шиєю, немов спіткнувся. Зоська затримала дихання — позаду розмовляли про якийсь наступ, і Антон зацікавлено спитався:

— Хлопці, а що із фронту чувати?

— А тобі навіщо? Щоб німцям передати?

— Ні, справді? Як Сталінград? — допитувався Антон, і Зоська помітила, як він увесь стиснувся й притих.

— Сталінград дав фріцам у зуби, — сказав Пашка. — Поперли німців під Сталінградом.

— Та ну? — роззявивши від здивування рота, оглянувся Антон.

— Ти давай, топай! — прикрикнув сержант. — А то здивувався, японський городовий!..

— Ні, справді? Німці ж казали, що Сталінград узяли.

— Узяли! Подавилися там твої німці. Он на шістдесят кілометрів потурили. Фронт прорваний, наші наступають.

— Ай-яй! Ти бач! — спантеличено бурмотів Антон.

— От, от! — сказав сержант. — А тобі чого радуватись? Ти ж іншого чекав Зоська не брала участі в розмові й ні про що не запитувала — після недовгого збентеження вся вона засяяла. Ніби щось скинула з плечей, що тиснуло їх довгі місяці й вона відчула, як їй бракувало саме цієї звістки з-під Сталінграда. Хоча вона, може, й не розуміла воєнної важливості цього далекого міста, але завжди відчувала, що перемога там украй необхідна. Якщо тільки це не плітки. Якщо це дійсно так. Але хлопці, мабуть, знають достовірно, бо навіть передають подробиці: прорвали фронт і наші просунулися на шістдесят кілометрів. І вона помітила, як сумовито змовк Антон, сердито подумала: тепер нехай тішиться! Він же так переживав цю невдачу під Сталинградом, яка надихнула його на зраду, нехай він тепер радіє. Невдачі нема, є перемога. Так чому ж він так засумував, згорбився й опустив плечі? Нічогісінько у нього не вийшло з його хитрих планів і нічого не вийде, думала Зоська майже злорадісно.