Василь Биков - Піти й не повернутися

— Це не я, а він вирішив перебігти до німців, — сказала вона спокійно й підвелася з долу. — От хай господар скаже.

Усі разом повернулися до господаря, але той лише поморщився, переступив із ноги на ногу і далі заговорив білоруськопольською мовою.

— Я, пан, мало розумію… Так, щось пан говорив. У Скідель наче йти. Пані не хотіла йти. Чому — не розумію.

— Ну-, це дурниці! — впевнено сказав товстунок Пашка. — Товариш сержант, їй-богу, це наша дівка. Я її знаю.

— Японський городовий! — заклопотано вимовив червонощокий і скомандував: — Розв'язати.

— Хороша дівка, їй-богу, — запевнив товстунець і ступив до Зоськи.

Хвилину подлубавшись над вузлом, він розв'язав вірьовку й Зоська з полегшенням опустила набряклі руки. Чорнобородий із гвинтівкою мовчки стояв біля порога. Господар відсунув стіл до печі, і в дверях з'явилася перелякана господиня з Вациком. Вони мовчки спостерігали, що відбувається в прибудові, на стінах якої невпинно ворушилися-мелькали чорні тіні людей. Стоячи трохи збоку, сержант пильно стежив за кожним рухом Зоськи й Антона, щось глибокодумно осмислюючи і все хмурячи тонкі брови на строгому молодому обличчі.

— Так! А того зв'язати! — показав сержант на Антона, і товстунець ступив до нього з вірьовкою. Антон збентежено розвів руками.

— Та що ви, хлопці? Я — свій!

— Це ще ми побачимо, який ти свій. Ану руки назад!

Нічого не вдієш, Антон неохоче заклав руки назад і трохи повернувся плечима до товстунця, що обмотував йому кисті вірьовкою.

— Ось так. Краще буде…

— Це неподобство, сержант! Мало того, що наган відібрали, так ще і в'язати! За що? Що ця сказала? І ви їй повірили? Може, в мене особисті рахунки з нею!

— Це які рахунки? — в'їдливо поцікавився сержант.

— А хоча б полюбовні. А вона…

— Японський городовий! Ти нам тут не темни. Ану марш!

Вони розступилися, пропускаючи Антона наперед, до виходу, і той завагався.

— Куди?

— Куди треба. Ну? Марш!

— Дайте хоча кожушок одягти! — помітно занервував Антон, і товстунець накинув йому на плечі кожушок. Антон ворухнув плечима і після короткого роздуму рішуче ступив до дверей.

— Ти — теж! — кивнув сержант Зосьці, і вона пішла за Антоном.

Надворі висіла передсвітанкова мряка, в якій ледве сірів сніг і зникли, згорбилися темні тіні хлівів. Холодний, пронизливий вітер недобре дмухнув Зосьці в обличчя, неприємною сльотою остудив її щоки, і вона подумала, що її ведуть теж, як арештантку, аж серце завмирало. І все ж куди поведуть її ці липичанські хлопці? Чи не збираються вони тут учинити швидкий суд і розправу над Антоном, а заодно й над нею? Але, мабуть, суд-розправа поки що відкладається, для цього слід було вийти з небезпечної зони чи сховатися в глибокий ліс. Хоча, беручи до уваги похмуру вдачу цього сержанта, він міг запросто покінчити з ними де завгодно.

Швидкою ходою вони поминули колодязь і вийшли в нічне поле. Злощасний хутір незабаром безбідно зник у сірій пітьмі ночі, злився з понурою стіною хвойного лісу. Зоська не оглядалася, вона знову ледве встигала за Антоном. Пусті рукави його кожушка метляли на вітрі, немов крила підстреленого птаха, і Зосьці на хвилину згадався її недавній загадковий сон. Сон, безумовно, мав для неї якийсь страшний смисл, іншим разом вона б довго перебувала під враженням такого сну, а зараз думати про нього не було часу. Дійсність була краща за сон, і знову невідомо, чим усе закінчиться.

Вони швидко йшли нічним полем по неглибокому, трохи зачерствілому під ранок снігу. Антон старанно крокував за чорнобородим з гвинтівкою, який вів усю групу і якого сержант називав Салєєм. Зоська догадувалася, що він із тутешніх, її землячок, значить. Але розраховувати на його підтримку не було підстави, вона зрозуміла, що тут усім верховодить цей молодий сержант, до якого не знати як підступитися. Зрештою, вона має можливість перевести подих, усе ж врятувалася від загибелі, Антонові плани, здається, рухнули, і Зоська з теплою вдячністю згадала господаря хутора, цього слугу своєї дружини, що не розгубився, врятував хутір і Зоську. Але, дивна річ, Зоська не відчувала полегкості, погане передчуття, як і досі, гнітило її свідомість.

Вони йшли полем мимо якихось кущів, зверху з темного неба падав незримий у темряві негустий сніжок, окремі сніжинки танули на її обличчі, і вона зовсім не розуміла, куди їх ведуть. Зараз, коли небезпека трохи відступила, Зоська стала думати про те, що їй усе-таки треба в Скіделі. Завдання ж лишалося. І зараз ніби відпало те, що не давало можливості його виконати. Про Антона Зоська не хотіла навіть згадувати, він перестав для неї існувати, і, хоча йшов за три кроки попереду, він тепер був — ніщо. Прагнення остаточно звільнитися від усього, що так ганебно пов'язувалося з ним, і робити свою справу все настійливіше опановувало нею, і вона не стрималася.