Василь Биков - Піти й не повернутися

Присівши навпочіпки, Антон старанно зав'язав вузол, помацав його, підвівся й сів біля столу. Він злісно мовчав. Ковтаючи сльози, щоб не розплакатися перед ним, мовчала й Зоська. Ні одному з її намірів не судилося збутйся, мабуть, треба готуватися до гіршого, що тільки могло бути в її становищі. Разом із тим вона продовжувала стежити за Антоном, який, зсунувши на потилицю шапку, обіперся спиною об стіл і стомлено розставив на долівці довгі ноги. Каганець із закапелка тьмяно світив на його туге обтягнуте світером плече, один бік носатого обличчя, на якому бугрилася тепер недобра злісна рішучість.

— Ось ти говориш: зрадник, — з якоюсь навіть образою почав Антон. — Правильно, може, навіть доведеться й зрадити. Але хто мене змусив до цього Зоська кисло посміхнулася.

— Тобі потрібні виправдання? — сказала вона, відчуваючи, однак, що не треба починати з ним розмову — підло все це й бридко. Про все вони давно переговорили, тепер поміж ними — безодня, в яку дуже швидко, мабуть, доведеться кинутися їй.

— Мені плювати на виправдання. Але ти зіпсувала мені все життя. Я вже не кажу про те, що ти хотіла мене вбити. А я що тобі хотів? Я хотів із тобою жити. Як годиться, по-людському. А ти? Зрадника з мене робиш.

— Ти вже давно зрадник!

— Помиляєшся! Я нікому ще не зрадив. Хіба що почну з тебе першої. Коли ти вже штовхаєш мене на це…

— Що ж, зраджуй! — злісно сказала вона, відчувши, як усе в ній затремтіло від люті. — Зраджуй! Не ти перший. Але пам'ятай, що навіть перший подавився своїми срібниками. А за ним і всі інші.

Антон, здавалося, ніби й не чув її гнівних слів, його мало зачіпали старі аналогії, як і Зосьчині сльози. Антон поводився так, ніби він сам був скривджений не менше за неї і зараз дав вихід усім своїм образам.

— Ти мені наплювала в душу. Підняла на мене сокиру!

— А ти не наплював мені в душу? Не зганьбив мене?

— Я? Ні. Я тобі допомагав. Без мене ти б уже давно вшелепалася.

Зоська подумала, що в цьому він, напевно, мав рацію, однак після того, що сталося, вона не була йому вдячна. Вона ладна була зненавидіти себе за те, що приймала цю його тоді необхідну допомогу.

— Я не просила тебе допомагати.

— Мало, що не просила. Я по своїй волі. Бо кохав тебе.

— Сволота ти!

— Дякую! Але тепер ти мені допоможеш. Бо тобі все одно пропадати. Так послужи мені хоч наостанку.

— От уже ні! — викрикнула Зоська, здригнувшись на твердій долівці. — Цього не буде. Не думай. Я тебе боронити не буду.

— А я і не прошу мене боронити. Ти лише потерпи трохи. До Скіделя. От і вся твоя задача.

Зоська в розпачі зів'яла й стихла. Значить, вона не помилялася, розгадавши його намір, значить, він її поведе в поліцію. Дивно тільки, як вона не розуміла цього з самого початку. Піддалася його привабливості, наслухалася його зізнань, розтанула від його кохання. Оце кохання, бодай його не знати! А вона думала… Скільки вона перечитала про нього в книжках, надивилася в кіно. Скільки марила про нього до війни та й потім у лісі! Яким воно уявлялося їй красивим! А виявилося гірше за саме життя. І хто винен? Німці? Війна? Час? Антон вважає, що в усьому винна сама. Зоська ж упевнена, що в усьому вина його і його шкурницьких планів. Якого дідька вони зійшлися на одній стежці тієї нічної години біля незамерзлої Щари, навіщо вона дозволила витягти себе з річки? Чи не краще було б тихо й непомітно булькнути під лід, щоб не зносити стільки пережитих і ще не пережитих страждань?

Антон усе прислуховувався до німої нічної тиші, сподіваючись почути у дворі знайомий тупіт коня, часу вже минуло досить, повинен був повернутися господар. Але той не повертався, хоча, напевно, вже було за північ. Скорчившись, Зоська лежала на долівці, й Антон раз у раз позирав на неї, щоб не розв'язалася. Він уже виніс їй свій присуд, і, як не дивно, йому не було її шкода — хай пропадає. Хай пропадає, коли вона така дурна, ні чорта не розуміє в житті, не хоче оцінити його рідкісної на цей час мужності. Справді, чи багато знайшлося б у загоні чоловіків, які заради такої соплячки наважилися б ризикувати головою, рятувати її від війни. А він ось відважився. Він покинув загін, провів її крізь поліцейські гнізда, оберігав, зігрівав. А вона? Чим за все те відплатила йому вона?

Як остання ідіотка, вона не може зрозуміти відмінності між цією війною і тією, про яку пишуть у газетах і говорять на мітингах. А ще студентка! А може, саме тому, що студентка. Освічена, начиталася книжок. Він так не дуже любив ті книжки, бо життя звик осягати практично і знав, що практика — найкраща школа життя, яку не пройдеш по книжках. Треба завжди дивитися, як влаштовують життя інші, і самому робити так само — виходить, якщо не краще, то й не гірше інших. І ще не баритися, не плестися в хвості, не з'являтися на шапкобрання. Хоча поспішати теж не треба, слід добре розміркувати і прийти вчасно. А вона: зрадник, запроданець! Це небезпечно й страшно, але по суті все неправильно. Тепер, коли з його намірів нічого не вийшло, що ж йому лишається? Відпустити її з богом у Скідель, а куди самому? І яка від неї буде користь у цьому Скіделі? Біля першого ж контрольного? пункту її зупинить поліція, передасть гестапо і — бувай, Зосько! Закатують, понівечать і повісять на площі перед костьолом. Або розстріляють у рові. І кому яка з того буде користь? А то ще вивідають на допитах адреси, явки, прізвища зв'язкових і агентів, почнуть хапати сім'ями, загублять багато людей…