Василь Биков - Піти й не повернутися

Проте щось уже змінилося в самій Зосьці чи, може, в цьому просторі, якась сила владно потягнула її вниз, вона відчула вагу власного тіла, дужче замахала руками. Але втриматися на висоті вона уже не могла й катастрофічно швидко спускалася; земля, дахи, дерева й телеграфні стовпи при дорозі все наближалися, вона з усієї сили працювала руками, але зупинити зниження вже не могла. Її владно й неухильно тягло вниз, де вже бігали, кричали й махали руками якісь люди в чорному, вони вже готові були схопити її, і їй потрібне було величезне зусилля, щоб ухилитися від їхніх довгих, погрозливих рук. Передчуваючи, що на неї чекає на землі, вона з усієї сили працювала руками, і ці її руки перетворилися в крила — широкі, чорні крила пташки, якою стала вона сама.

Крила все ж не допомогли їй злетіти, вона вже була на землі, серед снігового поля і, б’ючися грудьми об землю, відчайдушно спробувала злетіти. Величезні її крила тільки розмели довкола сипкий морозний сніг, махати ними їй ставало дедалі важче, вона знесилювалась, і в свідомості майнула страшна думка — гине.

Потім вона ніби відокремилася від тієї чорної пташки й побачила її збоку — розпластаною на снігу, з опущеними, пересипаними снігом крилами й опущеною головою на скуйовджену шию. Пташка робила останні конвульсивні рухи й розпачливо билася гострими грудьми об землю. Вона вже не злітала — вона помирала, ця велика чорна пташка в засніженому полі, і з нею разом у невиразному розпачі, здається, конала Зоська…

Але вона не померла — вона раптом прокинулася, відчувши одразу — навколо дещо змінилося, може, навіть сталося щось. У накинутому на плечі кожушку Антон розчинив двері, в які з хмарою холоду в прибудову зайшов господар, за ним якийсь чоловік у шинелі, з почервонілим од вітру обличчям, потім товстунець у сукняній чумарці і чорнобородий дядько в сірячині і з гвинтівкою. Зоська посунулася ближче до стіни і, не розуміючи що відбувається, пробує встати, а ноги, як не свої. Антон відступив до печі від спрямованого на нього автомата переднього, котрий упевнено й незлісно скомандував:

— Руки вгору! Вгору, вгору! Отак. Пашка, обшукати!

Зоська сполохано тиснулася до стіни й не знала, що робити.

Вона тільки дивилася, як товстунець у сірій чумарці, котрого передній назвав Пашка, рішуче шарпонув з Антона кожушок, і, лапнувши кишені штанів, витяг із правої наган, став щось намацувати в лівій. Зовні майже спокійний, Антон стояв, з піднятими трохи руками, і бурмотів розгублено:

— Хлопці, та що ви? Ну чого ви? Свого не признаєте, чи що? Я ж із «Суворівського»…

— А це ми ще подивимося, з якого ти «Суворівського» японський городовий! Чим тут займаєшся? — строго запитав невисокий з червоним обличчям і підняв автомат. — А вона? Хто вона така Усі водночас повернулися до неї, розглядаючи її при тьмяному світлі каганця, й до Зоськи поволі, як після непритомності, стала приходити думка, що це ж свої, напевно, з якогось липичанського загону, хлопці-партизани. Та, майже повіривши у свій здогад, вона чомусь не зраділа, втямивши, що радіти немає чого. Скоріше за все знову буде погано.

— Вона теж із «Суворівського», — сказав Антон і опустив руки. Ніхто з них не помітив цього, всі дивилися на скорчену під стіною Зоську. Тим часом Зоська мовчала, бо не мала права називати себе, хоча й відчувала, що зараз, напевно, почнуться розпитування і потрібно буде щось сказати.

— А чому зв'язана? Це що — ти її зв'язав? Японський городовий! — Хмурячи світлі брови на ще юному обличчі, допитував той, що стояв із автоматом. Мабуть, він був старшим.

— Я зв'язав, — просто сказав Антон, і господар, що стояв позаду всіх, ледь помітно кивнув головою.

— Чому зв'язав?

— Бачте, — непевно почав Антон, але потім досить бадьоро пояснив: — Ми були на завданні й вона вирішила перебігти до німців.

— Брешеш! — уся здригнулася Зоська. — Бреше він!

Вона знову готова була заплакати від безмежної наруги і цього нового віроломства Антона. Але той, анітрохи не сторопівши від її крику, хитнув плечем і кивнув на господаря.

— Он свідок.

— От як?! — червонощокий уважно подивився на Зоську.

— Чекай! — раптом іншим тоном сказав товстунець Пашка. — Я ж її знаю. Вона справді із «Суворівського». Зося, здається.

Зоська не відповіла, тільки перестала плакати, витерла об плюшеве плече мокру щоку й уважніше подивилася на свого заступника. Ні, вона його не знає, здається, вона бачила його вперше, хоч, можливо, що десь зустрічалася з ним.