Василь Биков - Піти й не повернутися

— Ану давай усі сюди! Усі, усі! І ви теж.

Зоська, за нею товстунець Пашка й останній Антон почали лізти по схилу вгору. Вибиратися по слизькій, засипаній снігом траві було незручно взагалі, а із зв'язаними руками й зовсім неможливо. На середині схилу Антон посковзнувся й безпомічно вдарився грудьми об землю, відчувши зразу ж на губах солонуватий присмак крові. Сержант угорі злобливо, коротко засміявся. Антон ледве стримав себе, щоб не піддатися розлютованості, яка опанувала ним. Їм смішно! Зв'язали, обеззброїли, кудись ведуть насильно і ще втішаються з його немочі. Навмисне не поспішаючи, він підвівся з колін, сяк-так став на слизькому схилі; поряд на сніг упало кілька рожевих краплин крові — нехай! Вони всі утрьох спокійно стояли над схилом і, насмішкувато дивилися, як він неспритно видирався вгору, а той навмисне продемонстрував їм своє приниження — хай радіють. Цей удар зубами об землю не багато додавав до тих невдач, які трапилися з ним сьогодні, і без цього Антон відчував себе ображеним. Під їх насмішкуватими поглядами він вибрався з рівчака, лишаючи за собою на снігу червоні краплі, й покірно став перед конвоїрами.

— Що розкривавився?! — невдоволено сказав сержант, перестаючи посміхатися. — Ану витрися! Нічого тут кров'ю сякатися.

Антон стояв мовчки, з німим докором у погляді і не ворухнувся навіть, коли збоку до нього несподівано ступила Зоська.

Простягнувши руку, вона рукавом сачка коротко витерла його бороду, зробивши це мовчки, двома короткими рухами руки, й Антон ледве стримався, щоб не здригнутися від її дотику. Лише коли вона відійшла з таким виглядом, немов їй немає більше до нього діла, щось усередині в нього ворухнулося — сум за втраченим чи, може, надія.

— Так, так! — в'їдливо посміхнувся сержант. — Тепер бачу, японський городовий!..

Він не закінчив, однак, — усі разом обернулися до недалекого гребеня пагорба, де трохи збоку від ланцюжка своїх же слідів показався Салєй. Він швидко простував униз до рівчака, часом широко ковзаючи по снігу, і сержант із товстунцем, мабуть, щось відчувши, стихли. Антон, трохи відвернувшись, витер об комір кожушка кров, що все ще точилася із подряпини на бороді й теж дивився на Салєя. Антон відчув, що той несе звістку, яка і для нього може виявитися важливою.

— Ну що? — нетерпляче крикнув сержант, коли посланець наблизився кроків за двадцять. Але той лише рукою махнув.

— Що, не дійшов? — запитав товстунець Пашка.

— Дійшов, але що з того…

— Чому так?

— Сивого взяли! — оголосив Салєй, підійшовши, і опустив гвинтівку прикладом на сніг, зсунув на потилицю шапку. Від його спітнілого лоба парувало.

— А ця… Жінка його? — нагадав сержант.

— Жінка лишилася. Від неї дізнався. Тепер березнячок не пройти.

— Та ну?

— Облава там. Поліція і жандарми. Якраз коло берізок засіли.

— А якщо взяти праворуч. Полем?

— А село там. З села все видно. Не пустять.

— Ситуація, японський городовий! — сумовито сказав сержант і повернувся назад до рівчака. Півхвилини він прижмуреними очима вдивлявся у притуманену паморозь простору.

— Що ж нам тепер, днювати тут? — стиха сказав до нього Пашка.

— А дідько його знає…

— Я так думаю, — після паузи сиплим голосом сказав Салєй. — Можна спробувати біля залізниці. Насип там невисокий, але… Якихось півверсти.

— А через насип не видно? — усміхнувся Пашка.

— Ні, ні, побачать. Хіба що поповзом…

— Поповзом? З оцими? — роздратовано кивнув сержант на Антона.

— Якщо тільки поповзом, — наполягав Салєй.

— Ну й задача, японський городовий! — пробурмотів сержант і сів задом у м'який, неглибокий тут сніг.

Антон насторожено слухав, намагаючись що-небудь зрозуміти із їхньої розмови, але тільки і втямив, що пройти не можна; що десь на їхньому шляху німці. Тепер він навіть не знав, як поставитися до цієї невдачі. З одного боку, він мимоволі відчув радість, що у цих баламутів щось не ладиться, і хай — не тільки ж із ним трапляється невдача. Однак, поміркувавши, він відчув небезпеку, щоб усе це не обернулося для нього ще гіршими наслідками.

Недовго посидівши на снігу, хмурячи свої тонкі брови, сержант кивнув товстунцю, і той опустився перед ним навпочіпки, уважно дивлячись у його гостре, змовницьки пожвавлене обличчя. Незабаром товстун уже згідливо кивав головою. Салєй, зіпершись на гвинтівку і стоячи до них боком, прислухався до їхньої розмови. Антон здалеку теж намагався що-небудь почути, але сержант спостеріг його цікавість і озирнувся.