Василь Биков - Піти й не повернутися

— Ану, тримай! Я потягну…

Вона вже й сама подолала досить сильну на глибині течію й, поволі переборюючи переляк, вхопилася за гілля деревця, за яке дуже потяг Антон і виволік її з води.

— Давай сюдиі Ось, на сухе… Ех ти, дурненька! Хіба так можна кидатися?

— Ой злякав же ти мене… І звідки ти взявся?

— Узявся. Хіба так можна? Тут глибина — о! — відміряв він собі долонею до грудей, і вона, ледь стримуючись, щоб не задрижати від холоду, глянула йому в обличчя. Ні, їй не здалося, це справді був він, партизан із третього взводу Голубін, якого вона кілька днів тому почала звати Антоном.

— А я дивлюся, наздоганяє хтось. Так злякалася, що… Серце ледве не вискочить.

— Намокла дуже? Ну, звичайно! Ану, швидко за мною! — скомандував він. — Бігом. Тут село десь було.

Вона не перечила, зразу ж піддавшись його владній вимогливості, тим більше, що вимогливість ця була їй порятунком, вона й сама відчувала, що так недовго й задубіти на вітрі. Вилізши на обрив, він побіг понад річкою кудись по заплаві ліворуч, і вона, ледве витримуючи холод, який обпалював ноги й низ живота, побігла слідом.

— Руками, руками отак! — показав він, замахавши на бігу руками. — Угору — вниз! Угору — вниз! Грійся!

Ріка повернула до лісу, темна стіна якого відійшла й повільно зникла в пітьмі, десь там же зникли покручені прирічкові вільхи. Вони бігли по заплаві в напрямку низеньких чагарників, які темніли на снігу, й вона відчувала, як дедалі дужче німіють ноги в мокрих обважнілих чоботях; спідничка спочатку мокро ляпала, потім стала твердіти на морозі, рукавички її лишилися в річці, і рук вона майже не відчувала.

— Звідки ти взявся? Тебе що — послали за мною?

— Так, послали. Заспокойся. Ти ж така розвідниця, що…

— А що?

— Та нічого. Добре, що встиг, а то б…

Вона все ще не могла подолати збентеженості, зрозуміти, чому він опинився тут, за десять кілометрів від табору. Коли її посилали в цю дорогу, не було й мови про Голубіна, готували на завдання її одну. Та ось він тут, і перше її здивування швидко стало радістю. Це була приємна для неї несподіванка, аби тільки не той її недоречний переляк, який по-дурному штовхнув її в річку. Але хто знав, що це Голубій, а не який-небудь поліцай чи німець. Приймаючи докір, Зоська винувато мовчала. Холоднеча все дужче сковувала її руки, ноги вище колін дуже горіли, наче обпечені, всередині, щоправда, від тривалого бігу ставало тепліше, однак вона відчувала, що зупинятися не можна. Біг — її порятунок, особливо коли там, попереду, село, може, там вона зігріється.

I Зоська покірно бігла поруч з цим несподіваним її рятівником, з яким тільки вранці розлучилися біля табірної кухні. Вона сказала йому, що побачаться не так скоро, може, через тиждень чи два. Вона не могла сказати, куди і за чим її відправляють. Голубін, проте, щось зрозумів, насторожився, навіть спробував притримати її за рукав, але Зоська вирвалася й уже із стежини помахала йому рукавичкою. Після того як загін перебазувався на південь Сухого болота і вона почала допомагати Степаниді поратися на кухні, цей Голубін частенько зупинявся біля неї, то привітається, то пожартує, зо два рази вони навіть недалеко пройшлися удвох, і вона подумала, що, може, слід було б йому натякнути, куди вона йде. Але тоді, біля кухні, вона нічого не сказала, а потім їй було не до Голубіна, години три вона просиділа в штабі, слухала інструктаж начальника розвідки Дозорцева, вивчала паролі для зв'язку зі своїми людьми в селах, пароль-пропуск через зону сусідньої партизанської бригади. Звісно, дорога була не близька, все потрібно було вивчити напам'ять — там запитати не буде в кого, і з Голубіним вона більше не бачилася.

Щоб Зоська не відставала, Антон уповільнював біг і широким розгонистим кроком із хрускотом топтав підмерзлу траву заплави, впевнено вів Зоську в сутіння снігової ночі. Вона хотіла сказати, що їй треба за річку, але стримала себе — тепер справді потрібно було спершу обсохнути, і вона майже з радістю вхопилася за цю його товариську допомогу, що виявилася вельми доречною. А вона, дурна, боялася.

— Тут десь село було. Забув, як називається. Кандибівщина, здається. Не чула такого? Вона мовчки покрутила головою.

— Що, добре викупалася? Ану? — він скинув рукавиці й ляпнув її рукою по спині й нижче. — Жакетка начебто суха. Спідниця тільки. І ноги. Ану, скоріше! Ширше крок, мала! — бадьоро скомандував він.

— Там так глибоко! Ніколи не думала, — сказала вона, тихенько цокаючи зубами.