Василь Биков - Піти й не повернутися

Так воно й сталося — річка була тут. Ще здалеку Зоська впізнала її, побачивши ряд покручених вільх, які привільно розрослися край голої драговинної заплави. Між річкою і кущами лежав просторий, засипаний снігом луговий розліг. Перед тим, як вийти на нього, Зоська спинилася, глянула в один бік, потім у другий і, не стримавшись, квапливо озирнулася. В сірій сніговій пітьмі всюди було тихо й безлюдно, лише поривчастий вітер невпинно сипав на болото сніг і тим порушував сонливу тишу ночі.

Зоська вийшла на заплаву, рішуче прямуючи до купки старих, покручених вільх, які розкинули над берегом химерну плутанину гілля. Ще здалеку між їхніми стовбурами вона побачила протилежний, теж порослий чагарниками берег і ніби припаяний до нього тьмяний закрайок льоду, що де-не-де темнівся розводами мокрого снігу. Такий же, з плавно вигнутим, наче підталим краєчком лід тягнувся уздовж і цього берега, а поміж ними чорніла нерівна смуга чистої води. Була вона не широка, ця злощасна водяна смужка, місцями крижані береги майже сходилися, та річка всюди розділяла їх, і Зоська нерішуче зупинилася. Ні, тут перейти неможливо.

Поминувши кілька вільшин, вона знову підійшла до невисокого, але стрімкого берега. Річка тут круто повертала до лісу, і, широка закраїна льоду з того боку майже впритул підійшла до обриву коло його підніжжя, може б, і вдалося на неї вибратися. Якби було на що-небудь спертися. Або ще краще покласти з берега довгу ломаку і по ній обережно перейти на той бік.

Потрібно пошукати ломаку.

Нахилившись, щоб не зачепитися за гілля, котре низько звисало, Зоська обійшла кілька товстих вільшин, обмацуючи рукою шерехаті стовбури, і ненароком кинула погляд на притуманену далечінь заплави. Вона знову полохливо здригнулася, застигла в незручній позі: тепер уже не могло бути сумніву — через заплаву з чагарників по її слідах ішла людина.

Півхвилини вона стояла отак, мертвіючи, не відриваючи погляду від заплави. Звідси не можна було розглядіти людину, нічні сутінки згладжували його обриси, та строката білизна снігу, а головне, квапливі рухи ще здалеку виказували її. Придивившись, Зоська зрозуміла, що це — чоловік і що прямує він до річки впевненою ходою людини, що має якусь мету і, мабуть, знає дорогу. Руки його розмірено вимахували у такт ході, здається, вони не тримали зброї, якоїсь ноші, але чи було в нього що за спиною, вона не могла розглядіти. І всетаки Зоська гостро відчула, що він уже бачить її, що їй треба якнайшвидше втікати і що втекти в її становищі можна лише в один бік — за річку.

Вона злякано кинулася до берега, маючи намір зіскочити з обриву, але побачила внизу темнувату смужку мокрого снігу й побігла далі. З-під снігу біля самої води стирчав якийсь сук, вона на бігу вирвала його і верхівкою з налиплим брудним листям перекинула через чорну течію на кригу. Але сук виявився коротким, до того ж надто вигнутий посередині, він зразу ж перекинувся і майже весь пірнув у воду. Боячись, що не встигне, лихоманково працюючи руками, Зоська вибралася з-під обриву і обома руками вчепилася за тонкий похилий пагінець ближнього куща. Зависнувши на ньому, вона знову глянула на заплаву: сповільнивши ходу, чоловік наближався до річки. Їх відділяли не більше сотні кроків, Зоська щосили смиконула деревце, і те нерівно зламалося біля самого кореня. Не спробувавши навіть обламати на ньому гілля, вона стрибнула з обриву і перекинула над водою цю хистку малонадійну опору.

Зоська все-таки встигла, хоча й замочила коло берега ноги, в лівому чоботі неприємно захлюпало, але тепер, напевно, можна було відважитися. Недовго думаючи і майже фізично відчуваючи наближення того чоловіка, вона ступила на кривий кінець деревця й замахала руками.

Їй удалося зробити лише три несміливі квапливі кроки, як верхівка деревця, підігнувшись, зісковзнула із закрайка, й Зоська опинилася у воді.

Це було жахливо в її становищі. Збагнувши, що все пропало, вона інстинктивно кинулася до недалекої й такої недосяжної тепер криги. Але ноги її у воді раптом втратили опору, дно похилилося вбік, вона кинулася у воду майже до середини, з жахом відчувши, як пругка течія вдарила її в стегна, загрожуючи звалити з ніг. І тоді крізь шум скаламученої тілом води, звідкись згори почулося:

— Зосько, стій! Ти що, здуріла?

«Антон?»

Перелякана, збентежена, вона кинулася від глибини і завмерла у воді, упізнавши голос того, кого менше всього сподівалася зараз почути. Та помилки не могло бути — спритно стрибнувши з обриву, Антон підхопив з води деревце й розмашисто кинув його мокрою верхівкою їй у руки.