Василь Биков - Піти й не повернутися

А зараз оцей сніг…

Оглянувшись, Зоська побачила на білій купинястій траві помітні здалеку сліди своїх ніг, взутих у мокрі, дуже латані чоботи. Правда, разом із травою сніг засипав і сліди, і коли ця завірюха не перестане до ночі, то слідів, напевно, можна буде не дуже й боятися.

Гірше те, що вона заблудилася.

Зоська йшла, мабуть, із годину, але потрібного їй ліска все ще не було видно, довкола тяглися незнайомі замерзлі болота, на яких де-не-де росли чахлі покручені берізки, кущі лозняку та вільшняка. Тепер їй і не збагнути, як вона згубила стежку, може, проминула в кущах її черговий поворот, або та просто зникла під снігом. Зоська йшла навмання, без жодної певності, що йде правильно. Але запитати ні в кого тут, вона знала, що до найближчого села кілометрів вісім, село за річкою, до нього ще потрібно дійти. Зброї в неї не було ніякої, хоча зброю перед виходом можна було попросить у хлопців, та коли вона натякнула Дозорцеву, той заборонив категорично — в її справі краще було обходитися без зброї. Компаса їй теж не дали. Компас, можливо, допоміг би їй у дорозі, але на випадок чого викликав би підозру, а підозріння їй треба уникати. Правда, вона мала паспорт, німецький аусвайс, однак не дуже покладалася на цю тоненьку, з синіми печатками книжечку, виписану на якусь Аделаїду Августевич. Аусвайс був старий, пошарпаний, видно, не її першу з ним посилали із партизанської зони. Ім'я тієї жінки дуже подобалося Зосьці. Їй би таке ім'я.

А то Зося Норейко.

А проте кожному — своє.

Зосьці лише перейти б оце болото, перелізти на той бік річки і вибратися на Скідельський шлях — там починається знайома місцевість, там є люди, там би вона перепочила. Правда, вона розуміла, що там її підстерігають багато інших небезпек, та зараз їй здавалося, що тут страшніше. Вона майже перестала дивитися під ноги, де звично шурхотіла жорстка від морозу трава — її погляд спрямовувався вперед, у присмерки, що погустішали над болотом, в яких тьмяніли довкола безліч невиразних плям, нечітких смуг поодаль, якихось незрозумілих тіней. Здавалося, всюди, завмерши, стежать за нею болотяні привиди, може, вовки, а може, й недобрі люди. Та кожного разу, підійшовши ближче, вона бачила, що то тьмяніли в снігу високі купини папороті або кущі багна чи низенькі присипані снігом ялинки. Певно, ніхто й не міг бути в цей час на замерзлому болоті, проте, в міру того як темніло, невиразний загадковий страх все більше охоплював дівчину.

Вона уперто відганяла його геть, подумки лаяла себе за полохливість і все умовляла: ну чого ти боїшся, дурненька, що ж тут може бути страшного? Боятися доведеться там, де люди, дороги, варта, перевірка документів, поліція. Тут же кругом безлюдне болото, непогожий осінній вечір, сніг — усе хоча й малоприємне для перехожого, зате цілком безпечне. Чого тут боятися А проте, тут їй здавалося страшніше, ніж там, попереду, неподалік від сіл із вартою, патрулями, перевірками всіх чужих, підозрілих.

Вона зійшла на ледь помітний на болоті пагорбок, покритий неболотною, без крижаних плям травою, з рідкими заростями вільшняка, що безладно сірів на білій землі. Завірюха ніби порідшала, і хоч небо вгорі зробилося темнішим, ніж було досі, кущі стало видно далі, за ними, здається, сіріла стіна далекого лісу, і Зоська подумала: чи не там кінчається це болото? Вона пришвидшила крок, рішуче прямуючи через пагорбок поміж кущів, і раптом жахнулася: за кілька кроків од неї метнулося щось живе і, як здалося, величезне, і лише за мить, якось оволодівши собою, Зоська побачила неподалік зайця. Великий русак розгонистими стрибками тікав геть із болота, доки не зник у сутінках. Переборюючи переляк, Зоська віддихалася й нерішуче, сама не знаючи чому, озирнулася.

І зразу ж вона заклякла в німому здивуванні, на мить, але з цілковитою певністю уздрівши поодаль силует людини, яка нібито з обережною увагою спостерігала за нею позаду. Злякана Зоська, вдивляючись у нього кліпнула, і силует тієї миті зник у темноті, ніби злився з невиразними плямами землі та кущів. Із завмерлим серцем Зоська ще півхвилини вдивлялася, але дарма: позаду не було нічого такого, що хоча б трохи нагадувало собою людину. Тоді вона подумала, що помилилася, що це їй здалося, і, вилаявши себе за дурний переляк, пришвидшеним кроком рушила вниз із пагорбка.

Кілька хвилин вона квапливо йшла дрібноліссям, ухиляючись від холодного гілля вільшняка й ледве стримуючи напружене бажання озирнутися хоча б тому, аби впевнитися, що позаду? нікого немає. Та вона не озиралася, вона примусила себе дивитися тільки вперед, де, певно, кінчалося болото і тягнулися з боків рідкі чагарники, а під ногами рівно шурхотіла висока, присипана снігом трава. Там, попереду, вже вгадувався в пітьмі широкий вільний простір, чагарники закінчувалися, до темної стіни хвойного лісу було зовсім близько. Зоська подумала, що десь там має бути річка. Не бог зна яка річечка: влітку треба було пошукати місце глибоке, щоб скупатися, восени розлилася й тепер тривожила Зоську — як через неї перебратися? Легко було Дозорцеву радити там, у лісі, пошукати брід, який мав бути десь коло ліска. Але як їй знайти той брід, якщо вона згубила той лісок і навіть не знає, з якого боку він лишився.