Василь Биков - Піти й не повернутися

Збоку від начальства крикнули, очевидно, це вже стосувалося його, чурбак під ногами на мить ослаб, навіть похитнувся. Щоб не звалитися, Сотников зиркнув униз — на нього зі скривленого, зарослого щетиною обличчя дивилися розгублені очі його недавнього друга. Він чи то умовляв про щось, чи то просто не міг подолати свій страх, і Сотников ледве почув:

— Даруй, брате.

— Іди к чорту!

Потрібно було кінчати. Наостанок Сотников поглядом відшукав змерзлу стеблинку хлопчика в будьонівці. Той стояв, як і досі, трохи випнувшись уперед інших, з широко розкритими очима. Сповнений болю і страху його погляд стежив за кимось під шибеницею і вів так, усе ближче і ближче до нього. Сотников не знав, хто там ішов, але по обличчю хлопчика зрозумів усе.

Підставка його знову похитнулася в несподівано ослаблих руках Рибака, що незграбно корчився внизу, боячись і, мабуть, неспроможний наважитися на останнє і найстрашніше тепер діло. Десь ззаду матюкнувся Будила, і Сотников, щоб випередити невідворотне, здоровою ногою штовхнув од себе чурбак.

Рибак випустив підставку й відсахнувся, ноги Сотникова загойдалися поруч, збита ними шапка впала на сніг. Рибак відскочив, але зразу ж нагнувся і вихопив її з-під ніг повішеного, що вже спокійно розкручувався на вірьовці, описуючи коло в один, потім в інший бік. Рибак не наважився глянути йому в обличчя — він бачив перед собою тільки жахливо випростані в повітрі ноги — одну в розтоптаному валянку і поряд якось вивернуту п'ятою вбік брудну, посинілу ступню з підсохлою смужкою крові на кісточці.

Усе було скінчено.

Божевілля страху тривало в ньому недовго: всього кілька коротких секунд — зусиллям волі Рибак подолав у собі збентеженість і, занепокоєний непевністю власної долі, озирнувся. Рядом, між Сотниковим і Дем'янихою, легко метлялася п'ята вірьовка — чи не стане вона його Однак нічого, здається, не підтверджувало його остороги. Будила витяг з-під Дем'янихи жовту скриньку, забрали з-під арки ослін. Йому здалеку щось крикнув Стась, але, все ще перебуваючи під враженням того, що відбулося, Рибак не зрозумів чи не дочув і стояв, не знаючи, куди податися. Купка німців і цивільного начальства коло будинку почала рідшати — там розходилися, розмовляючи чи закурюючи сигарети, усі в бадьорому, піднесеному настрої, як після успішно завершеної, в цілому непоганої і навіть цікавої справи.

Так, наче минулося, його не повісять, він буде жити. Карний захід скінчився, знімали охорону, людям дозволили розійтися, і жінки, підлітки нишком поплентали з обох боків вулиці. Декотрі часом зупинялися, озиралися на чотирьох повішених, жінки витирали сльози і йшли далі. Поліцаї наводили останній порядок біля шибениці. Стась зі своєю незмінною гвинтівкою на плечі відкинув ногою чурбак з-під зайвої петлі й знову крикнув Рибаку. Той не так зрозумів, як здогадався, що вимагалося, і, діставши з-під Сотникова підставку, кинув її під штахетник. Коли він повернувся, Стась стояв навпроти зі своїм звичайно усміхненим маскою-обличчям. Очі його при цьому лишалися підозріливо-холодними.

— Ги-ги! Однак молодецьі Здібний, падло! — сказав поліцай і з такою силою вдарив Рибака по плечі, що той ледве устояв на ногах, подумавши про себе: «Щоб ти пропав, наволоч!» Але зиркнувши в його сите, витягнуте дерев'яною посмішкою обличчя, теж усміхнувся — криво, одними губами.

— А ти думав…

— Правильно! А що там, подумаєш! Бандита шкодувати… «Чекай, що це? — не зрозумів Рибак. — Про кого він? Чи не про Сотникова?»

Не зразу, але все ясніше він почав розуміти, що той мав на увазі й, мабуть, уперше неприємний холодок провини торкнувся його почуття. Але він ще не хотів вірити в свою причетність до цієї розправи — до чого тут він? Хіба це він? Сотников сам заліз, сам скочив із чурбака. Він тільки тримав. І то за наказом.

Четверо повішених тихо і важко покручувалися на нап'ятих вірьовках, схиливши набік голови, з неприродно перетягнутими у петлях шиями. Хтось із поліцаїв начепив кожному на груди фанерку з написами російською і німецькою мовами. Рибак не став читати тих написів, він узагалі старався не дивитися туди — п'ята порожня петля загрозливо лякала й гнала його. Він думав, що, може, її відв'яжуть і приберуть із цієї шибениці, тоді б йому було вже спокійніше. Але ніхто з поліцаїв навіть не підійшов до неї.

Здається, все було закінчено, біля повішених став вартовий — молодий поліцайчик у сукняній чумарці з гвинтівкою на плечі. Інших почали шикувати. Щоб не заважати, Рибак зійшов із бруківки на вузенький, утоптаний чобітьми тротуар і стояв так, весь у настороженому чеканні того, що буде далі. В його думках була плутанина, так само, як і в почуттях, радість власного порятунку чимось затьмарювалась, але він ще не міг второпати чим. Знову відновилося в ньому принишкле досі уперте бажання дати драла, прорватися в ліс, треба було тільки уловити відповідний момент. Тепер його вже ніщо тут не тримало.