Василь Биков - Піти й не повернутися

Двоє — поліцай і ще хтось у сірій суконній чумарці — несли через вулицю грубий стариц ослін, і Сотников здогадався, що це для них. Щоб дістати до петлі, перше ніж загойдатися, схиливши на плече голову — безпорадно і безголосо. Йому стало дуже бридко і страшно від одного тільки уявлення про себе повішеного та й усієї старанно підготовленої цієї розправи. За час війни він і не подумав про можливість іншої смерті, як від осколка чи кулі, і тепер усе в ньому інстинктивно запротестувало проти цього задушення петлею.

Але він нічим не міг допомогти ні собі, ні іншим. Він тільки умовляв себе в думках: нічого, нічого! Зрештою, це їхнє право, їхній звіриний звичай, бо тут їхня влада. Вибір способу кари — завжди прерогатива катів. Тепер останній його обов'язок — терпіти з ясною впевненістю в собі, без тіні страху чи шкодування. Хай вішають.

Ослін там уже, мабуть, поставили. Верткий, всюдисущий Стась, а також здоровенний, неохайно низько підперезаний по шинелі Будила та інші поліцаї з конвою повели їх під арку. Стаючи на закостенілу ступню, Сотников прикинув: лишалося кроків п'ятнадцять-двадцять, і він забрав од Рибака руку — хотів дійти сам. Вони протупали між поліцаїв, повз групу німецького і цивільного начальства, що товпилося під стіною будинку. Розпочинався спектакль, місцева поліцайська самодіяльність на німецький манір. Начальство терпляче чекало, дехто хмурився, а інші незлісно перемовлялися, ніби зійшлися задля буденної, не дуже цікавої потреби і незабаром повернуться до своїх звичних справ. Од них несло запахом сигарет, одеколону, чути було уривки розмов. Сотников, однак, не позирав туди — доплентався до стовпа арки, прихилився до нього плечем і від знемоги приплющив очі.

Ні, мабуть, смерть нічого не вирішує і нічого не розтлумачує. Тільки життя дає людям певні можливості, що здійснюються ними чи пропадають марно, тільки життя може протистояти злу й несправедливості. Смерть — ніщо. І коли тому лейтенанту у хвойнику через свою загибель удалося чогось домогтися для інших, то навряд чи він на те розраховував.

Значить, невідомість, пітьма, забуття — назавжди без вдячності й нагороди? І все одно погодитись із Рибаком він не міг, це суперечило усій його сутності людській, його вірі і його моралі. І хоча нешироке коло його можливостей усе вужчало і навіть смерть нічим уже не могла розширити його, все-таки одна можливість у нього ще лишалася. Від неї він уже не відступиться. Вона, єдина, справді залежала тільки від нього і ніхто більше, тільки він розпоряджався нею, бо тільки в його владі було піти з цього світу з властивою людині гідністю. То була його остання невеличка, свята розкіш, котру, як нагороду, дарувало йому життя.

По одному їх почали розводити уздовж шибениці. Під крайню від начальства петлю поставили принишклого, зосередженого в собі Петра. Сотников зиркнув на нього й винувато поморщився. Вчора він шкодував, що Рибак не застрелив цього старосту, а тепер ось доведеться разом загойдатися на одній поперечці. «От і зрозумій, де друг, а де ворог», — подумав він, маючи на увазі Рибака. Зрештою, він переконався вже, що на війні причиною ницості майже завжди буває страх, як би він не проявлявся.

Тим часом Петро поліз на ослін, але той скособочився і ледве не повалився під його колінами. Тоді Будила, що, певно, і тут був головним у своїй катівській справі, вилаявся, сам зіскочив на ослін і зволік туди Петра. Староста обережно випростався і, не підводячи голови, стримано, ніби в церкві, поклонився людям. Потім до ослона пхнули Басю. Та швиденько злізла на своє місце і, переступаючи змерзлими порепаними ногами, з полохливою дитячою цікавістю почала оглядати натовп біля штахету, ніби видивлялася там знайомих.

Ослона на всіх, однак, не вистачало. Під наступною петлею була поставлена жовта скринька, а на інших двох місцях стирчали в снігу півметрові, мабуть, недавно відпиляні від колоди, чурбаки. Сотников подумав, що його поставлять на скриньку, але там залишили Дем'яниху, а його Рибак і поліцай поволокли до чурбаків.

Він ще не дійшов до свого місця, коли ззаду пролунав здичавілий крик Дем'янихи. Від несподіванки Сотников оглянувся — жінка, упираючись ногами, всіляко відбивалася од поліцая, не хотіла лізти на скриньку.

— Ой паночки, даруйте! Даруйте дурній бабі, я ж не хотіла, не думала…

Її плач заглушили злісні крики начальства, щось скомандував Будила і поліцай, що вів Сотникова, лишив його на Рибака, а сам кинувся до Дем'янихи. Усією громадою поліцаї потягли жінку на скриньку.