Дуже страждаючи від болю в нозі, Сотников ледве плентався за всіма, стараючись не дуже опиратися на чужу тепер і бридку йому Рибакову руку. З усієї сили він намагався іти сам. Те, що відбулося у дворі поліції, надто збентежило його — такого він не передбачав. Безумовно, від страху чи ненависті люди здатні на будь-яку зраду, але Рибак, здається, не був ворогом, як не був і боягузом. Інакше він міг би уже сотні разів перебігти в поліцію, та й, щоби злякатися, було немало випадків, однак завжди він тримався принаймні не гірше за інших. Тут же, напевно, чогось бракувало йому — витримки чи принциповості. А може, тут шкурний розрахунок задля свого порятунку, від якого завжди тхне зрадою? Але є на світі щось незмірно важливіше за свою шкуру.
Гарячкова збудженість його поступово стихала, він мусив миритися з неминучістю і на додаток до всього починав мучитися від холоднечі. Од слабості на лобі виступив піт, який поволі сох на морозному вітрі, й голова од того клякнула до ломоти в мозку. І взагалі вітер, здається, геть-чисто видув із нього усе накоплене за ніч тепло, тіло знову починає дрижати. Але Сотников старався триматися до кінця.
На безлюдній містечковій вулиці вони перейшли місток без перил, далі з одного боку починався вузенький скверик із настовбурченою плутаниною застиглого гілля угорі. Попереду на пригорочку стало видно двоповерховий цегляний будинок, на розі якого тріпотіло широке полотнище фашистського прапора. Мабуть, це була тутешня управа чи комендатура. Коло будинку ворушився натовп людей. Угледівши їх через голови передніх, Сотников здивувався: чому їх зібралося стільки в одне місце? Потім він подумав, що, можливо, сьогодні ярмарок. А може, що сталося? Або, найімовірніше, зігнали населення, щоб залякати розстрілом. Якщо так, хай стріляють, їм ще легше буде прийняти смерть на людях. Що ж до страху, то його і так вистачає на війні, і все-таки боротьба розгоряється.
На зміну страченим прийдуть інші. Сміливі завжди знайдуться.
Вони плентали далі. Ступня Сотникова, мов негнучкий протез, викручувала ямки у сипкому, розтертому полоззями та кінськими копитами снігу, нога вся горіла пекучим внутрішнім болем і незграбно підкорялася йому. Певно, він усе ж перебільшував свої сили, коли спочатку наважувався іти сам, — тепер він майже виснув на твердій руці Рибака. Від містка було трохи вгору, й стало ще трудніше, дихання його захлиналося, дорога вислизала з-під ніг. Він злякався, що не дійде, впаде, тоді уб'ють на дорозі, як паршивого пса, в канаві. Ні, цього він не міг дозволити собі, це було б занадто. Свою смерть, якою б вона не була, він мусить зустріти із солдатською гідністю. Це стало тепер головною метою його останніх хвилин.
По дорозі вони зійшли на пагорочок, порівнялися з вибіленим двоповерховим будинком і стали. Сотников, тяжко видихнувши, затуманеним поглядом уперся в спини передніх, чекаючи, що незабаром вони знову рушать далі. Але конвойні поліцаї теж стали, попереду зачулася німецька мова — кілька чоловік, певно, начальство, окремою купкою стояли коло будинку. Навпроти, через вулицю, біля штахетника, що огороджував сквер, коло двох буд-рундуків завмерли в недобрій страхітливій увазі п'ять-шість десятків людей, які теж чогось чекали. Схоже було, що їхня невелика процесія прибула до призначеного місця — далі дороги вже не буде.
І тоді Сотников помітив вірьовки.
П'ять гнучких, дбайливо зав'язаних петель тихо погойдувалися над вулицею, ніби демонструючи перед усіма особливу міцність товстих, вправно зав'язаних вузлів. Висіли вони на поперечині старої, ще довоєнної вуличної брами. Така сама брама-арка була колись і в їхньому містечку. Перед святом її вбирали п'ядичем і хвоєю, прилаштовували вгорі гасло, написане чорнилом на чистому боці шпалери. Обіч, на площі перед райвиконкомом, збирали святкові мітинги, і під невисоким прогоном тієї арки йшли колонами учні із двох шкіл, робітники льонозаводу, склозаводу і тарного комбінату. Наверху, на хрестовині, звичайно горіла зірка або тріпотів на вітрі прапорець, які надавали особливої краси і завершеності усій споруді. Тепер же там не було нічого, тільки з-під почорнілих рейок-лучин виглядали поруділі паперові обривки та на стовпі метлявся од вітру якийсь полинялий клапоть завбільшки з піонерський галстук. Окупанти принесли на арку свою оздобу — ці п'ять новеньких, мабуть, спеціально для такого випадку виписаних зі складу вірьовок. Значить, їх будуть вішати, а він думав — розстрілювати.
Читать дальше