Василь Биков - Піти й не повернутися

— Та тут усього тільки три.

— А лопата ще була. Лопату подивись.

— Що мені лопата. Заступ треба.

Щось гучно забрязкало, потім прорипіли кроки і знову поблизу все стихло. Але ця коротка розмова сумним сполохом сколихнула Рибака: навіщо заступи? Заступи лише для того, щоб копати, а що тепер можна копати? Окоп? Канаву? Яму? Певно, яму, але для кого?

І тут він згадав: мабуть, сконав той поліцай.

Він повернув голову, запитально подивився перед собою. Дем'яниха з-під пожмаканої хустки також тривожно, напружено дивилася на нього; в кутку закляк, не ворухнувся Петро. Ніхто не сказав ні слова, всі дослухалися, таїли в душі страх і непевність.

Ця їхня непевність тривала, однак, недовго. Через якусь хвилину за стіною знову затупали, і так рішуче, що ні в кого не виникало сумніву — йшли в підвал. Коли забрязкали перші двері, Рибак швиденько сів, відчувши, як недобре стрепенулося в грудях серце. Обіч почав ворушитися і кашляти Сотников. «Розчинять — кинутись, збити з ніг і в двері», — із запізнілою рішучістю подумав Рибак, але одразу ж збагнув: ні, так не вийде! А двері справді вже розчинилися, в камеру шибонуло холодом, зимовою свіжістю, і неяскраве світло зразу освітило їхні п'ять сірих стривожених облич. У дверному отворі з'явився спритний Стась, за ним, похмуро дивлячись, маячив хтось ще з гвинтівкою на плечі.

— Генуг спати! — на все горло закричав поліцай. — Відіспалися! Виходь: ліквідація! «Значить, не помилилися, справді кінець, — майнуло в збентеженій свідомості Рибака. — Якби когось одного, а коли всіх, значить…» Він, розслаблений, обм'яклий, раптом утративши всі свої сили, з натугою підібрав ближче ноги, поправив шапку на голові й лише потім обіперся на солому, щоб устати.

— Ану вискакуй! Добровільно, але обов'язково! — тим часом крикливо підганяв Стась.

Петро в кутку перший звівся на ноги, застогнавши, почала вставати Дем'яниха; трудно підводячись, заляпав руками по стіні Сотников. Рибак безтямно зиркнув на його зболіле, страшне, як у мерця, обличчя, на якому, мов у божевільного, палали гарячково запалі очі, й, щось не додумавши й не відчувши, ступив до виходу.

— Давай, давай! Двадцять хвилин лишилося! — підганяв поліцай, заходячи в їхнє смердюче стійло. — Ну, ти, одноногий! Скоріше!

— Геть руки! Я сам! — прохрипів Сотников.

— А ти, жиденя, чого ждеш? Ану вимітайся! Не хотіла зізнатися, будеш на вірьовці гойдатися. — Стась засміявся від свого дотепу і зразу ж визвірився: — Геть, юда паршива!

По слизьких засніжених східцях вони вибралися на подвір'я. Рибак мляво переступав ногами, не застібаючи кожушка і не помічаючи морозної свіжості, що після ночі в смердючому підвалі п'янила його, і помалу хитався з боку на бік. Навпроти од виходу з підвалу стояло чоловік шість поліцаїв із гвинтівками. Вони чекали. Був невеликий морозець, погода випала хмарна і вітряна, з димарів над стріхами шалено мчали рвані кудли диму.

Рибак став перед ганком, поруч спинилася Дем'яниха і Бася, що тепер тулилася до цієї жінки, мерзлякувато притискуючи одну до одної босі зашкарублі ступні. Петро з поважною відчуженістю на всім своїм Старечім обличчі став трохи віддалік. Стась, лаючись, виволік по східцях Сотникова і зразу ж стомлено кинув його на сніг. Але той натужно звівся на ноги і випростався у своїй пожмаканій, скривавленій шинелі.

— Де слідчий? Покличте слідчого! — сказав він глухуватим голосом. Рибак спохватився, що і йому теж дуже треба до слідчого, і, стараючись якомога лагідніше, заговорив до поліцаїв:

— Ведіть нас до слідчого. Він учора казав…

— Заведемо, аякже! — з уїдливою багатозначністю натякнув мордатий поліцай. Він шмагонув по полі вірьовочкою, що тримав у руці, й рішуче ступив назустріч. — Ану, руки!

Нічого не вдієш, Рибак дав руки, той хвацько заломив їх назад і з допомогою другого почав туго скручувати за спиною. Рибак поморщився не так од болю в зап'ясті, як од смутку, що охопив його, — це ж справді був кінець.

— Повідомте слідчого. Нам потрібний слідчий, — вимовив Рибак не дуже, однак, рішуче, все більше відчуваючи, як земля хилиться кудись з-під його ніг.

Але поліцай позаду тільки злісно смиконув:

— Пізно! Відслідчилися!

— Як це відслідчилися? — закричав Рибак і глянув через плече: якась неголена в білій щетині пика, блимаючі, як у свині, оченята, в яких було нахабство й зневага до нього, — криком такого не злякаєш. І тоді він із жахом потопаючого схопився за єдину можливість — просити.