Василь Биков - Піти й не повернутися

Невідомо, чи довго горів той вогонь у грубці, але свідомість Сотникова знову охопив морок забуття, а трохи згодом йому стало чути невиразні звуки поблизу: тупіт ніг, шурхотіння соломи і стишений, нічний голос старого. Коли прийшло відчуття реальності, Сотников зрозумів, що це відганяли пацюків. Остаточно пробуркавшись, він довго болісно відкашлювався, все думаючи, що б міг означати той сон і який у ньому таїться сенс. І якось поступово й природно його думками оволодів щемливий спогад про дитинство.

Маузер — не прикмета дурного сну, він справді був у батька, колишнього червоного кіннотника і колишнього поручика з двома «георгіями» на грудях — батькове фото після тієї війни він часто бачив у гарній, із золотими павичами маминій скриньці, що стояла в спальні. Маузер був його захопленням, його дитячою мрією. Іноді, маючи вільний час і добрий настрій, батько виймав із комода цю таємничу штуковину і дозволяв синові хіба що притримати за жовту дерев'яну кобуру — самому було не впоратись одноруч: праву його руку, поранену на війні, тоді відбирало, і він все менше володів нею. Це були радісні хвилини, якась невимовна тремтливість сповнювала хлопця, але на тому його допомога й кінчалася. Він міг тільки дивитися, як батько протирав пістолет, але ніколи йому не було дозволено навіть погратися з ним. «Зі зброєю і нагородами гратися забороняється», — казав батько, і хлопець не упирався, не перечив. Слово батька було законом, дома панував його непохитний культ. А втім, це й зрозуміло: батько його був відомою в місті людиною, учасник і герой громадянської війни, котрий тільки через каліцтво і свою надмірну гордість, як казала мати, змушений був заробляти на хліб лагодженням годинників.

Боронований, у дерев'яній кобурі маузер був його мрією, та дарма було просити пістолет і в матері теж. При своїй материнській поблажливості до сина і вона не наважувалася порушити батькову заборону і тільки говорила: «Це ж іменна батькова зброя, хіба можна чіпати?» Він знав, що не можна, але оте «не можна» ще більше розпалювало його бажання оволодіти забороненою річчю, награтися нею чи хоч разок прицілитись, як на справжній війні.

Одного разу трапилася зручна нагода. Прокинувшись зранку, хлопець відчув глуху тишу в хаті. Батька, напевне, не було в його комірчині, звідки долинало звичне різноголосся двох десятків годинників — ніби цвірінькають коники в лузі. Мати, він знав, пішла зранку в церкву — над містом линув голосистий передзвін вранішньої відправи, і тоді Сотников збагнув, що саме зараз він здійснить те, про що стільки мріяв.

Поспіхом натягнувши коротенькі, до колін, штанці, відклавши на потім умивання та чищення зубів, він швиденько прошмигнув до маминої спальні. Заповітна шухлядка комода була зачинена, але ключик стирчав у дірочці. Він повернув його і тремтливими від щастя руками витяг слизьку від лаку, несподівано важкувату кобуру, на дерев'яному боці якої блищала знайома пластинка з написом, який він знав напам'ять: «Червоному комеску А. Сотникову від Реввійськради Кавармії». Перший дотик до оправленої якимось дорогим деревом різьбленої ручки страшнуватою радістю схвилював хлопчика. Руки його впевнено упорались із защіпкою, і от уже весь маузер туго, але піддатливо пішов із кобури, заблищавши усіма своїми воронованими частинами. Хвилююче відчуття зброї охопило хлопця, хвилину він обмацував маузер — поторкав приціл, спробував відвести затвор, зазирнув у ствол. Але найбільшою насолодою, звісно, було прицілитися. Не встиг він як слід обхопити рукоятку і пальцем намацати спуск, як зовсім несподівано з-під його рук кудись у підлогу оглушливо гримнув постріл.

Хвилину він стояв помертвілий, відчуваючи гостре й невпинне дзвеніння у вухах. Од стіни відскочила і покотилася по підлозі гільза, а під столом звідкись узялася товста, побита шашелем тріска з чорною косою міткою кулі.

Зрозумівши, що сталося, він мерзлякувато клацнув зубами, сунув пістолет у кобуру, замкнув усе в комод і не міг знайти собі місця, поки не прийшла мати. Та зразу відчула недобре в настрої сина, заходилася його розпитувати, і він розповів усе, як було. Звичайно, розібратися з такою бідою не могла й мати, вона теж дуже злякалася за нього, навіть заплакала, чого раніше з нею ніколи не бувало, і сказала, що він мусить щиро про все розповісти батькові.

Зважитися на таке було нелегко. Приблизно він уже міркував, як до цього поставиться батько, але іншого виходу в нього справді не було. Поки набирався рішимості, минула година чи й більше, і нарешті сам не свій він розчинив двері в комірчину.