Василь Биков - Піти й не повернутися

Всю дорогу вони тихо їхали, перевалюючись на високому возі. Коля, як завжди, непогано правив конем. Перетнули Капцову гору, дорога пішла у вибалок. І тоді щось у збруї тріснуло, кінь не витримав, віз жахливо піднявся одним боком і став хилитися направо. Коля зиркнув униз і зсунувся додолу.

Він одразу ж утямив, що повинно статися, і в якомусь бездумному пориванні кинувся під тяжкий нахилений віз, підставив під його край своє ще слабувате хлоп'яче плече. Вага була величезна, іншим разом він би нізащо не витримав, але тоді все-таки подужав. Дівчатка скотилися на землю, його завалило снопами, та кінь усе-таки якось упорався з возом і відвернув передок од загрозливої крутизни урвища.

Потім його хвалили в селі, та й сам він був задоволений своїм вчинком — усе ж таки врятував од біди себе, коня і дівчаток — і почав думати тоді, що інакше зробити й не міг. І ще Коля впевнився, що він хлопець сміливий. Найважливіше було не розгубитися, не злякатися з самого початку.

Тепер знову те саме урвище.

Тільки тепер із воза не зіскочиш. Тепер Рибак прив'язаний до нього невидимою вірьовкою і, щоб не розв'язався, взяли ще й під варту.

Але невже той слідчий брехав, коли дещо обіцяв йому, навіть мовбито умовляв? Певне, даремно Рибак тоді не згодився одразу — завтра коли б не було пізно. Воно й зрозуміло. Слідчий тут — не найбільший начальник, є більші, вони загадали — і все. А тепер виправити що-небудь, переінакшити, напевне, буде пізно.

То як же тоді бути? Невже пропадати?

Ні, на загибель він не міг погодитися, нізащо він не прийме в покорі смерть — він рознесе в друзки всю їхню поліцію, голими руками задушить Портнова і того Стася. Хай тільки підступляться до нього!

Після короткої розмови зі старостою, котра зовсім стомила його, Сотников ненадовго заснув. Коли ж він прокинувся, то відразу відчув, що весь мокрий од холодного поту; жар, який стільки палив його нутрощі, змінився на пітливу прохолоду на всьому тілі, і Сотников мерзлякувато здригнув під шинелею. Але голові стало ніби легше, гаряче запаморочення непомітно зникло із його свідомості, загальне відчуття поліпшилося. Коли б не скалічені, розпухлі пальці і набрякла задавненим болем нога, то він почасти відчув би себе здоровим.

У підвалі було зовсім темно й тихо, проте ніхто, мабуть, не спав, це відчувалося по частих випадкових рухах, а також по стишено-настороженім диханні людей. І тоді зі спізнілою ясністю Сотников відчув, що це остання їхня ніч на світі. Ранок уже належатиме не їм.

Що ж, потрібно було зібрати в — собі останні сили, щоб із гідністю прийняти смерть від рук ворогів. Звісно, іншого він і не чекав од цих виродків — лишити його живим вони не могли — могли хіба що закатувати, понівечити, вбити в отій камері-катівні Будили. А так, може, й непогано. Куля вмить і без мук позбавить життя — не найгірший із можливих, принаймні звичайний солдатський кінець на війні.

А він, дурень, боявся колись за своє життя, коли міг легко і непомітно загинути в бою, до останньої хвилини борючись із ворогом. Тепер така загибель зі зброєю в руках здавалася йому розкішшю. Він майже заздрив тисячам тих щасливих, що знайшли свій кінець на полях численних боїв. Сам же, виходячи з бою живим, він приховував у собі тихеньке задоволення, що куля поминула його. Ну що дали йому ці зайві місяці життя, сповнені щоденних тривог, малих і великих страждань, холоднечі й голоду, що завершувалися тепер усе тим же банальним на війні результатом — смертю.

Правда, за п'ять партизанських місяців він дещо зробив для свого обов'язку громадянина, бійця і комуніста. Хай не так, як хотів — як дозволили обставини: кілька ворогів усе-таки знайшло смерть од його руки. Тільки це й втішало, це взагалі виправдовувало двадцятишестирічне існування на світі.

Бо що він корисного зробив ще людям, якщо навіть не посадив дерева, не викопав колодязя, не вбив жодної гадюки — без чого, за східним повір'ям, не можна вважати вдалим ні одне життя на землі.

На його долю випало чимало нелегкого, навіть жахливого. Але був обов’язок. Він визначав там, де було надто заплутано, він вів, коли не було жодної стежки, він вимагав майже неможливого.

Та ось прийшов кінець і йому.

Загибель його певним чином тягла за собою загибель усього, що мало хоч які-небудь відношення до його особи, — безповоротно відходив у небуття навколишній світ із його минулим, сучасним, а також майбутнім. І він думав, якщо життя не дуже збідніє від того, що зникне ще одна не вельми значна істота, що тільки могла, але нічим не збагатила його, так він, Сотников, втрачає усе, щоб ніколи більше не набути нічого.