Василь Биков - Піти й не повернутися

— От люди! Як звірі! Дивись, яким чортом став цей Пронько.

— Портнов, чи що? — підтримував розмову Петро.

— Ну. Я ж його парубком пам'ятаю — тоді все Проньком звали. А потім на учителя вивчився. Його ж мати на хуторі жила, то кожного літа на молоко та на яблучка приїжджав. Надивилася. Такий лагідний був, «добридень» усім роздавав, а з чоловіками за руку вітався.

— Знаю Портнова, аякже, — сказав Петро. — Проти бога, бувало, агітував. Та так складно…

— Гадом він був. І є гад. Не всі знають тільки. Культурний.

— А поліцайчик цей теж з вашого боку начебто?

— Стась? Наш. — Пилипенок-молодший. За бійку посадили, але вернувся, як почалося це. І що виробляти став — страх. У містечку все з євреїв знущався. Бив, казали, стріляв. Добра натягав — боженько мій! Усю хату завалив. А тепер от і до нас, хрещених, добрався.

— Це так, — погодився Петро. — З євреїв почали, а, гляди, нами закінчать.

— Щоб їм на осичині висіти, вилупкам цим.

— Я все думаю, — заворушився староста. — Ці наші, що з ними. Як же їх розуміти? Жив, їв котрий, людям у вічі дивився, а тепер обзавівся гвинтівкою і вже застрелити мітить. І стріляють! Скільки перебили…

— Як цей, як його… Будила ваш, — злісно нагадав Рибак.

— Вистачає. І Будила, і чимало ще яких, тутешніх і чорт зна звідки. Любителів чинити розбої. Що ж, тепер їм привілля, — глухим басом міркував лісинівський староста. Щось пригадавши, його нетерпляче перебила Дем'яниха.

— Кажуть, Ходоронок цей, що вночі підстрелили, здох. Щоб їм усім поздихати, гадам оцим.

— Усі не поздихають, — сказав, зітхнувши, Петро. — Хіба що наші переб'ють.

На соломі заворушився, задихав, спробував підвестися, та знову упав додолу Сотников.

— Ви давно так думаєте? — просипів він.

— А що ж думати, синку? Усім ясно.

— Ясно? Як же ви тоді в старости пішли?

Запала ніякова тиша, усі змовкли, насторожені цим зліснуватим запитанням. Нарешті Петро, щось здолавши у собі заговорив тремтячим, певно, від хвилювання голосом:

— Я пішов! Коли б знали… Негоже говорити тут. Хоча що вже тепер критися. Відбрикувався, як міг. У район не їхав. Хіба я дурний, не розумію, чи що. Та одного разу вночі — тук-тук у вікно. Відчинив, дивлюся — наш колишній секретар з району, начальник міліції і ще двоє, озброєні. А секретар мене знав колись, ще в колективізацію відвозив його після зборів. Ну слово за слово, каже: «Чули, тебе в старости мітять. Так згоджуйся. А то Будилу поставлять — усім горе буде». От і погодився на свою голову.

— Та-а-к, — непевно сказав Рибак.

— Півроку викручувався. А тепер що робити? Доведеться загинути.

— Загинути діло нехитре, — буркнув Рибак, кінчаючи неприємну йому розмову. Те, що повідомив про себе староста, не було несподіванкою — після допиту в Портнова Рибак про дещо вже здогадувався. А тепер він був цілком заклопотаний своїм і більше за все боявся, щоб деякі з його висловлених тут міркувань не дійшли до вух поліції й не обірвали останню ниточку його сподівань.

Сотников тим часом, розплющивши очі, мовчки лежав на соломі, не знаючи як бути, вірити почутому чи засумніватися. Проте схоже було — староста говорив правду. Але що ж тоді виходило? Виходило щось мало приємне для них. У свідомості Сотникова з'явилося відчуття якоїсь безглуздої помилки стосовно Петра. Але хто в ній винен? Ніхто, мабуть, не міг передбачити такого наслідку — ряд випадкових неув'язок призвів до такого кінця. Хоча тут слід було ще розібратися, тоді як у випадку з Дем'янихою все було зрозуміло: Дем'яниха — живий докір непростимої байдужості. З деяким острахом дослухаючись тепер до слів жінки, Сотников теж чекав, що вона почне їх лаяти найгіршими словами. Він не знав, що б тоді відповів і як заспокоїв. Але поки вона усю свою злість спрямовувала на поліцію і німців — їх із Рибаком і не згадувала, ніби вони зовсім не були причетні до її біди. На жахливе повідомлення Стася вона теж, здається, не реагувала, може, не зрозуміла його чи просто не звернула уваги.

А проте зрозуміти його було страшно, навіть уже навченому їхнім порядком Сотникову. Він теж не міг уторопати, чи по ліцай лякає їх, чи справді вирішено покінчити з усіма в один день? Невже їм не вистачить двох смертей — його і Рибака, навіщо вбивати ще й Дем'яниху; і цього старосту, і дівчинку? «Неймовірно, але, певно, так», — думав Сотников. Скорпіон повинен жалити, інакше який же він скорпіон? Для того ж і позапихали їх в одну камеру. Камеру смертників.

Якось непомітно Рибак, здається, заснув, як сидів, скорчившись під стіною. А втім, чи це був сон — скоріше забуття на якусь годину. Незабаром тривога відігнала його, і Рибак прокинувся, не відразу розуміючи, де він. Поруч у темряві тихенько точилася розмова, чути було знайомий дитячий голос, який нагадав йому про Басю. Часом його перепиняв хрипливий старечий шепіт — це докидав своє слово Петро. Рибак теж услухався в стишену шепітну оповідь, подібну до шарудіння солом'яної стріхи на вітрі.