Василь Биков - Піти й не повернутися

— Звідки ти? — не приховуючи заклопотаної цікавості, запитав Рибак. Дівчинка мовчала. Тоді він запитав про інше: — А скільки тобі років?

— Тринадцять.

У кутку заворушився Петро.

— Це… Чи не Меєра-шевця ти дочка?

— Ну, — тихо підтвердила дівчинка.

— А-я! Меєра ж тоді застрелили з усіма. Як же ти вціліла? Певно, сховалася десь У відповідь було тихе, насторожене, а може, й недовірливе мовчання. А втім, Рибак уже й не чекав її відповіді, він раптом утратив будь-яку цікавість до дівчинки, стривожений іншим: чому її сюди привели? У підвалі ж були, напевне, і ще місця, десь поблизу сиділи жінки — навіщо дівчинку підсадили в чоловічу камеру. Який у цьому сенс?

— І що ж їм треба від тебе? — тим часом розпитував Басю Петро.

— Щоб сказала, в кого ховалася.

— А-а, он як! — зрозумів у кутку Петро. — Ну що ж… Це так… А ти не сказала ж?

Бася затнулася, ніби й не дихала, завмерла і мовчала.

— І не кажи, — просто схвалив староста. — Не можна таке казати. Люди добро зробили, то й мовчи. Коли навіть битимуть. Чи, може, тебе вже били Замість відповіді біля порога почулося схлипування, за яким прорвався нестримний, болючий плач. Він був коротенький, але стільки дитячого розпачу вилилося в ньому, що всім у цій камері стало не по собі. Сотников на соломі ніби очуняв і на момент затримав дихання.

— Рибак!

— Я тут.

— Там вода була.

— Що, пити?

— Дай їй води. Ну що ж ти сидиш Намацавши під стіною казанок, Рибак потягнувся на поріг, до дівчинки.

— Не плач. На води.

Бася трошки випила й одразу ж якось заспокоїлася.

— Іди до мене, — покликав Петро. — Тут ось місце є. Будемо сидіти. Ось біля стіни тримайся.

Дівчинка встала і, нечутно ступаючи у темряві босими ногами, слухняно перейшла до старости. Той трохи посунувся, дав їй місце поруч себе.

— Да-а! Попалися… Що вони ще зроблять із нами Рибак зосереджено мовчав, не виявляючи бажання підтримувати розмову. Поруч тихенько стогнав Сотников. Вони чекали. Вся їхня увага тепер мимоволі звернута на східці — звідти йшла біда.

І справді, довго чекати її не довелося.

За якусь годину там затупотіли знайомі кроки, почулося злісне:

— Іди, іди!

— Щоб тебе так у пекло гнали, нечистий!

— Ану, ворушись, а то як двину! — злісно проричав чоловічий голос. На східцях затупали, заматюкалися. Сумніву не було — це вели Дем'яниху.

Але її чомусь теж не погнали в попередню камеру — кроки стихли біля їхніх дверей, загуркотів засув, і той самий, вже їм добре знайомий Стась штовхнув Дем'яниху через поріг. Жінка спіткнулася, зачепилася за Рибакові ноги, упала і голосно залементувала в темряві:

— Куди ти штовхаєш, негідник! Тут же мужики, о боженько мій!..

— Давай, давай! Чорт тебе не візьме! — гримнув Стась. — До ранку перебудеш!

— А вранці що? — запитав Рибак, раптом відчувши якийсь натяк у голосі поліцая. Стась уже причинив був двері, але знову розчинив їх і гаркнув у щілину:

— А вранці грос алес капут — ось що! Фарштейн «Капут? Як капут?» — тривожно майнуло в збентеженій свідомості Рибака. Та зміст цього слова був надто виразним, щоб довго сумніватися в ньому, і ця його виразність ударила, як голоблею по голові.

Значить — вранці кінець!

Майже не відчуваючи себе, Рибак механічно підтягнув ноги, дав примоститися коло порога жінці, що все хлипала, сякалася, потім стала зітхати — заспокоюватися. Хвилину вони усі мовчали, а потім Петро вибачливо розміркував:

— Що ж зробиш, коли попалися. Звідки ти, жінко?

— З Піддуб'я, коли знаєте.

— Знаю, аякже. Чия ж ти там будеш?

— Та Дем’яна Окуня жінка.

Прагнучи якось притамувати в собі недобрі передчуття, Рибак під стіною став прислуховуватися до Дем'янихи. Чомусь він не хотів озиватися, тим паче, що Дем'яниха, певно, не впізнала його у темряві. Але вони уже познайомилися з її сварливим характером, і зараз, опинившись у такому становищі, Рибак думав, що ця тітка може вчинити їм тут скандал — було за що. Але вона потроху заспокоювалася, ще раз висякалася. Голос її поступово ставав тихішим, таким, як вона розмовляла з ними в селі. Хіба тільки важкі паузи між уривчастих фраз свідчили про її переживання.

— Діла, — заклопотано сказав Петро. — А Дем'ян у війську?

— Ну. Дем'ян там десь горенько приймає, а з мене тут знущаються. Забрали ось! Ой діточки мої рідненькі!

Тільки-но стихнувши, вона заголосила-застогнала знову, і цього разу її ніхто не втішав, не заспокоював — було не до того. У камері все ще зловісно звучали страшні слова Стася; вони пригнічували, тривожили, змусили спохмурніти всіх, окрім хіба що старости, що був зовні спокійним і розважливим. Тим часом Дем'яниха якось несподівано, ніби усе виплакавши, позітхала, позітхала і вже спокійніше зауважила: