Василь Биков - Піти й не повернутися

— Хай поліцай. Вибачте. Чоловік он помирає.

— Туди бандиту й дорога. І тобі теж.

З громовим гуркотом зачинилися двері, стало темно. Петро, зітхнувши, опустився на солому в кутку.

— Звірюки!

— Тихо ви, — сказав Рибак. — Почують.

— Хай чують. Що вже буде…

Зачинилися й другі двері, на східцях заглухли Стасеві кроки. Зробилося дуже тихо, і стало чути, як десь неподалік у підвалі хтось тихенько плакав — короткі схлипування, паузи, — мабуть, дитина чи жінка. На соломі здригнувся, напружився і стих Сотников.

— Да-а, цього знівечили. Чи виживе? — сказав Петро.

Рибак подумав: «Мабуть, не виживе». І раптом йому дуже виразно і щасливо відкрилося: коли Сотников помре, то його, Рибака, шанси вижити, напевно, збільшаться. Інших тут свідків немає, можна буде казати про загін, що вважатиме за потрібне, перевірити не буде в кого.

Він сам розумів нелюдськість свого бажання, але, скільки не думав, вертався до висновку, що так буде краще йому, Рибакові, та й самому Сотникову, бо після всього, що сталося з комбатом, йому вже не жити на світі. А Рибак, може б, якось викрутився, і тоді вже напевне поквитався б з цією сволотою за його життя і за свої жахи теж. Певна річ, він не збирався видавати їм партизанські секрети, ні тим більше йти в поліцію, хоч і знав, що ухилитися від неї, мабуть, буде нелегко. Але йому важливо було виграти час — все інше залежало від того, скільки він протримається.

Сотников важко і хрипко дихав, трохи стогнав, але тільки ледь-ледь, і Рибак подумав: не витягне. Тут і з міцним здоров'ям недовго зігнутися, де вже йому!

— А тебе, бачу, більше пощадили, — розсудливо сказав старий. Це неприємно зачепило Рибака — яке його діло. Але відповів спокійно:

— Моє все попереду.

— Ну звісно ж, попереду. Так вони не залишать.

Рибак насторожено подивився в куток — йому не подобалися непрошені пророкування цього чоловіка: звідки йому знати — залишать чи ні? У нього йшов залік по особливому від інших рахунку, в доброчинну силу якого він майже повірив і старався якомога детальніше все обміркувати.

Але це місце, напевно, було не дуже придатним для роздумів: тільки він зосередився на своїх клопотах, як на східцях знову почулися кроки. Думав — кого ведуть, але грюкнув засув їхніх дверей, і на порозі з'явився той самий Стась.

— На води! Швидко! І щоб цей бандюга до завтра був як штик! А ти, старе падло, марш до Будили!

Рибак притамував у серці тривогу, взяв із рук поліцая круглий казанок з холодною водою. Петро в кутку безтямно уперся очима в двері.

— А чого, не знаєш Стась із непідробною щирістю хихикнув:

— Знаю: в підкидного згуляти. Ну, давай, швидко!

Старий підвівся, підібрав із долу кожушка і, пригнувши голову, вийшов із камери. Двері знову з грюкотом зачинилися.

Рибак став на коліна і почав обережно будити Сотникова. Але той тільки стогнав. Тоді він одною рукою нахилив казанок, а другою трохи підняв голову напарника і силком влив у рот йому води. Сотников здригнувся, та зразу ж припав губами до шерехатого краю казанка, кілька разів ковтнув.

— Хто це?

— Це я. Ну, як ти? Краще?

— Рибак? Тьху ти! Дай ще.

Рибак знову притримав його голову; цокаючи зубами по казанку, Сотников випив ще і крижем ліг на солому.

— Що, мучили здорово? — запитав Рибак.

— Ох, брат. Перепало, — видихнув Сотников.

Рибак натягнув на нього шинелю і прихилився спиною до стіни, прислухаючись до хрипливого дихання товариша, що, однак, потроху вирівнювалося.

— Ну, як почуваєш?

— Тепер добре. Краще. А тебе?

— Що?

— Били?

Це питання застало Рибака несподівано, він не знав, як коротко сказати товаришу, чому його не били.

— Та ні, не дуже.

Сотников знеможено заплющив очі. Схудле, з відрослою борідкою, його обличчя ледве сіріло на соломі. В грудях хрипіло на одній ноті. І тоді Рибак подумав, що, мабуть, поки є можливість, їм треба про дещо умовитися.

— Слухай, я, здається, їх обхитрую, — шепнув Рибак, схилившись до напарника. Той здивовано розплющив очі — широкі білки в очницях блиснули відбитком світла з віконця. — Тільки нам треба говорити однаково. Найперше: йшли по харчі, хутір спалений, прибилися до Лісин, ну і взяли овечку.

— Нічого я не скажу їм, — перебив його Сотников.

Рибак прислухався, чи немає кого поблизу, але, здається, скрізь було тихо. Лише зверху чути було голоси і кроки, якраз над їхньою камерою. Але звідти його не почують.

— Ти не роби дурниць, чуєш? Треба щось і сказати. Тож слухай далі. Ми з групи Дубового, він тепер у Борковськім лісі. Хай перевірять.