Василь Биков - Піти й не повернутися

— Скільки чоловік у загоні?

— Тридцять.

— Бреши! У нас є відомості, що більше.

Рибак вибачливо посміхнувся. Він відчув потребу виявити зневагу до необізнаності слідчого.

— Було більше. А зараз тридцять. А решта вибули. Знаєте, бої, втрати…

Слідчий задоволено посовався у кріслі.

— Що, поскубли? Отож-бо! Скоро пух-перо летітиме з вас усіх.

Рибак помовчав. Його настрій покращав — здається, від Сотникова вони небагато дізналися, отже, можна нарозказувати казок — хай перевірять. До того ж схоже на те, що слідчий став добрішати у своєму ставленні до нього, і Рибак подумав, що цю доброту треба якось зміцнити, щоб можна якось і скористатися з неї.

— Так! — слідчий відкинувся у кріслі. — А тепер ти мені скажи, хто із вас двох стріляв уночі. Ти?

— Ні, не я, — відповів Рибак не дуже, однак, рішуче. Зараз йому вже просто незручно було виправдовуватися і тим самим перекладати вину на Сотникова. Але що ж — перебирати її на себе?

— Значить, той? Так Це запитання лишилося без відповіді?

— Рибак лише подумав: «Щоб ти здох, наволоч! Так хитро ловить». Та й справді, що він міг йому сказати А втім, Портнов не дуже й наполягав.

— Так, так, зрозуміло. Як його прізвище?

— Кого?

— Напарника.

Прізвище! Навіщо воно йому здалося, це прізвище? Але коли Сотников не назвав себе, тоді не випадає називати його і йому. Мабуть, слід було б якось збрехати, але Рибак не міг придумати як.

— Не знаю, — нарешті сказав він. — Я недавно в цьому загоні, ще не знаю всіх на прізвище.

— Так, не знаєш, — з легкою удаваною прикрістю повторив Портнов. — А староста цей, кажеш, Сич? Так він у вас значиться Рибак напружив пам'ять — здається, він не чув навіть старостиного прізвища, не тільки його клички.

— Я не знаю. Чув — у селі його звуть Петро.

— Ах, Петро.

Йому на мить здалося, що Портнов — це якийсь недолугий плутаник, але зразу ж він здогадався: слідчий хоче заплутати його.

— Так, так. Отже, де народився? В Могильові?

— Під Гомелем, — терпляче поправив Рибак. — Речицький район.

— Прізвище?

— Чиє?

— Твоє.

— Рибак.

— Де решта банди?

— На… у Борковськім лісі.

— Скільки до нього кілометрів?

— Звідси?

— Ну, а звідки ж?

— Не знаю точно. Кілометрів вісімнадцять буде.

— Правильно, буде. Які села поблизу?

— Села? Дігтярня. Уклеїна. Ну й те, як його… Драгуни.

Портнов зазирнув у папірець, що лежав перед ним на столі.

— А які у вас зв'язки з цією… Окунь Євгенією?

— Дем'янихою? їй-богу, ніяких. Просто зайшли переховатися, поїсти. Ну, а ваші хлопці…

— А хлопці й нагрянули. Молодці хлопці! Так, кажеш, ніяких?

— Абсолютно. Євгенія тут ні при чому.

Слідчий швиденько підхопився з-за столу, ліктями смикнув угору — мабуть, завеликі в поясі штани.

— Не винна! А вас приймала? На горище ховала? Що, думаєш, не знала, кого ховає? Добре знала. Укривала, значить. А за законами воєнного часу за це що належить Рибак уже знав, що за це належить по закону воєнного часу, і подумав, що, мабуть, слід відмовитися од наміру вигороджувати Дем’яниху. Було зрозуміло, що на кожну таку спробу слідчий реагуватиме, як бугай на червоне. І він вирішив не дратувати. Чи зараз до Дем’янихи, коли невідомо ще, як викараскатися самому.

— Так, добре! — слідчий підійшов до вікна і бадьоро повернувся на каблуках, руки його були засунуті в кишені штанів, піджак на животі розхристався. — Ми ще поговоримо. А взагалі я скажу: ти хлопець розумний. Можливо, ми збережемо тобі життя. Що, не віриш? — слідчий іронічно посміхнувся. — Ми можемо, це Совєти нічого не могли. А ми можемо карати, а можемо й милувати. Дивлячись кого. Так от слухай.

Він наблизився до Рибака майже впритул, і той, відчувши, що допит на тому, певно, закінчується, шанобливо підвівся з крісла. Слідчий був йому до плеча, і Рибак подумав, що легко придушив би цього недомірка. Та, подумавши так, він майже злякався своєї такої невчасної тут думки і з удаваною вірністю глянув у рухливі, з начальницьким холодком очі поліцая.

— Так ось. Ти нам розкажеш усе. Тільки перевіримо, не думай. Не набрешеш — залишимо жити, вступиш у поліцію і будеш служити великій Німеччині.

— Я? — не повірив Рибак.

Підлога під ним якось дивно хитнулася, стіни цієї запльованої кімнати розступилися ушир, за хвилинну збентеженість у собі він раптом відчув волю, простір, навіть подих свіжого вітру в полі. Усе його життя переверталося догори ногами, але, здається, вселялася надія вижити.

— Так, ти. Чи не згодний? Можеш зразу не відповідати. Іди подумай. Але пам'ятай: або пан, або пропав. Гаманюк!