Василь Биков - Піти й не повернутися

Сотников знерухомів, затамував дихання.

— Але загін Дубового справді там.

— Ну й що Рибак починав сердитись: от уже незговірливий чоловік, хіба ж у тім справа! Безумовно, цей загін там, але від того, що вони вкажуть місце, тому гірше не буде — поліцаям до нього не добратися. Їхній же загін якраз у більш надійному місці.

— Слухай. Ти послухай мене. Якщо ми їх не обманемо, не схитруємо, вони нас закатують. Треба згуляти трохи і в піддавки. Не рвати над силу.

Сотников, чути було, мовби насторожився, напружився, дихання його притихло, здається, він щось обдумував.

— Нічого не вийде!

— А що ж тоді вийде? Смерті достукатися легше за все. «От йолоп», — подумав Рибак. Уже такої дурної впертості від нього він не чекав. А втім, сам однією ногою в могилі, так йому байдуже. Не хоче навіть поміркувати, щоб не потягти за собою і товариша.

— Ти послухай! — помовчавши, зашепотів Рибак. — Нам треба їх поволоводити. Знаєш, як щуку на вудці. Інакше перетягнеш, порвеш — і все пропало. Треба прикинутися смирними. Знаєш, мені пропонували в поліцію, — якось, сам не бажаючи того, сказав Рибак. Повіки в Сотникова здригнулися, очі блиснули притаєною увагою.

— От як! І що ж — побіжиш?

— Не побіжу, не бійся. Я з ними поторгуюся.

— Гляди, проторгуєшся, — з докором просипів Сотников.

— Ну, а що ж — пропадати? — ледь не крикнув од злості Рибак і змовк, вилаявшись про себе: чорт із ним! Не хоче — його справа; Рибак же буде боротися за себе до кінця.

Сотников задихав важче, від хвилювання чи від знемоги, спробував одкашлятись — у грудях його дуже захрипіло, Рибак аж злякався: помирає, чи що? Але він не помирав і незабаром, справившись із диханням, сказав рішуче:

— Даремно бруднишся! Поганиш армійську гідність. Живими вони нас не випустять.

— Хтозна. Якщо постаратись…

— Для кого старатися? — ледве не крикнув Сотников і задихнувся. Хвилину він тяжко кашляв, потім хвилину стомлено дихав, далі сказав надто стомленим голосом:

— Не в карти ж гуляти вони тебе в поліцію кличуть. «Напевне, не в карти», — погодився в думках Рибак. Але він ішов на цю гульню, щоб виграти собі життя — хіба цього мало? А там воно буде видно, тільки б не вбили, не закатували. Тільки б вирватися з цієї клітки, а чогось поганого він собі не дозволить. Хіба він ворог своїм.

— Не бійся, — сказав він. — Я теж не ликом шитий.

Сотников засміявся ослаблим, неприродним коротким сміхом, що прозвучав, ніби стогін.

— Дивак! З ким ти надумав змагатися?

— А от побачиш.

— Це ж машина! Або ти будеш служити їй, або вона розітре тебе на порох! — задихаючись, просипів Сотников.

— Я їм послужу!

— Тільки почни! «Ні, видно, з ним не умовишся, з цим дивним чоловіком», — подумав Рибак. Як у житті, так і перед смертю в нього на першому місці упертість, якісь там принципи, а взагалі вся справа в характері, так розумів Рибак. Але кому невідомо, Що в тій гульні, яка зветься життям, куди більший виграш має той, хто вміє хитрувати, хто дбає про свою долю, а не про свій не завжди розумний гонор. Та й як же інакше? Справді, фашизм — машина, яка розчавила своїми колесами півсвіту і майже всю Європу, хіба можна весь час бігти їй навперейми і розмахувати голими руками? Може, доцільніше буде спробувати тихенько встромити їй між коліс яку-небудь рогулю: гляди — забуксує і тим дасть змогу врятуватися.

Сотников змовк чи, може, упав у забуття, і Рибак припинив забиватися до нього з розмовою. Хай робить, як знає, — Рибак же буде керуватися власним розумом.

Він ліг, скорчився на боці, піднявши комір кожушка. Поки що непогано було б і подрімати якусь годину, щоб яснішою стала голова, бо незабаром, певно, доведеться попотіти, щоб якось обминути свою долю. А втім, Рибак вірив у свою щасливу зірку і помалу впевнювався, що його стосунки з поліцаями повернули в потрібному напрямку, якого й треба поки що дотримуватися. Аби тільки Сотников своєю безглуздою упертістю не зіпсував йому всі розрахунки. Та, певно, Сотников довго не протягне. Дивно це було і незвично — чекати смерті товариша, але інакше не випадало.

Задумавшись, не зразу почув, як щось тихенько шкрябнуло по його чоботі, потім ще раз. Він ворухнув ногою і тоді виразно побачив пацюка — сірий клубок метнувся від чобота до стіни і притаївся там; хвіст його тонким кінчиком насторожено приліг на соломі. Здригнувшись од гидливого сполоху, Рибак копнув туди підбором — пацюк писнув і шмигнув кудись у темний куток. По шелестінню соломи Рибак відчув, що там він не один. Певно, треба було чимось жбурнути в них, але нічого не було під руками. Тоді він зірвав із голови шапку і кинув її в куток.