Василь Биков - Піти й не повернутися

Перше ніж він, приголомшений і піднесений водночас, устиг зрозуміти, що буде далі, двері розчинилися, і на порозі виріс той самий Стась.

— У підвал.

Стась придуркувато кліпнув на слідчого своїми виразними очима.

— Так, це… Будила чекає.

— У підвал! — вискнув слідчий. — Ти що, глухий?

Стась стрепенувся.

— Яволь у підвал! Біте, прошу!

Рибак вийшов, як і заходив, дуже розгублений, тільки вже з іншої причини. Хоча він ще не усвідомив усієї складності пережитого, але відчув гостро і радісно — буде жити! З'явилася можливість жити — це було головне. Інше — потім.

— Га, значить, відкладається? — смиконув його за рукав Стась, коли вони вийшли у двір.

— Так, відкладається! — твердо сказав Рибак і вперше з викликом зиркнув у гарне, в'їдливо-насмішкувате обличчя поліцая. Той хихикнув хрипливим, на зразок козячого мекання, голосом.

— Ніде не дінешся! Віддаси! Добровільно, але обов'язково — тельбухи із тебе витягну! «Дурний чи удає?» — подумав Рибак. Але в нього з'явився оборонець, і Стась тепер мало лякав, він був для нього не страшний.

Сотникова рятувала його неміч: як тільки Будила наближався до нього зі своїм катувальним знаряддям, він швидко втрачав свідомість. Його відливали, але ненадовго, морок небуття знову застилав свідомість, тіло не реагувало ні на ремінні черезсідельники, ні на сталеві кліщі, якими Будила зривав із пальців нігті. Даремно помарудившись так із годину, двоє поліцаїв виволокли Сотникова із приміщення і кинули в ту саму камеру, до старости.

Якийсь час він мовчки лежав на соломі в мокрому од води одязі, з закривавленими кистями рук і тихо стогнав. Притомність то верталася до нього, то пропадала. Коли за дверима стихли кроки поліцаїв, Петро на колінах підповз до живої ще жертви допиту.

— Ой-ой! А я і не впізнав. От що зробили…

Сотников почув новий голос, він здався йому знайомим, але вимучена його свідомість не могла відновити в пам'яті, хто цей чоловік. Та, безумовно, чоловік був доброзичливим до нього, Сотников відчув це по голосу і попросив:

— Води!

Чоловік, чути було, підвівся, тихо, але настійливо постукав у двері. Потім знову — і дужче.

— Чорта! Не чує ніхто.

Хоча свідомість і втратила гостроту, Сотников усе ж зрозумів, що допомоги не буде, й нічого більше не просив.

Він уже погано розумів, що з ним сталося і де він, лише відчував, як пекучим болем горіли на руках пальці, і дуже хотів пити. Якийсь тягучий туман огорнув усе довкола. Сотников знесилено й без мети плентав у ньому на кволих ногах, поки не побачив біля плоту колодязь із відром на журавлі. Слабкими неслухняними руками він почав опускати це відро в колодязь, але раптом з глухої чорної безодні, наполоханий відром, із чмиханням кинувся врозтіч дикуватий котячий виводок. Сотников ненавидів кішок і гидливо, майже злякано, відсахнувся од колодязя. Потім він якось опинився в їх колишньому військовому містечку і стрівся на вулиці з Редькіним, його довоєнним ординарцем, який ніс звідкись цілу в'язку мокрих, наповнених водою пляшок. Сотников зрадів, схопився за одну з них, але замість пляшки в його руках чомусь опинилася протигазна сумка, а в сумці яка ж вода…

Через якийсь час він усе-таки дорвався до казанка з водою і довго пив. Але вода була тепла, несмачна, вона не заспокоювала спраги, тільки огидно наповняла живіт, його стало нудити. Муки його посилилися. В голову дуже пекло полуденне сонце, в окопчику, де він стояв, скрізь пересипався пісок, стирчала суха трава і ні кущика не було поруч. Він зовсім ще не напився, як за стіною пролунав голос керівника стрільб полковника Логінова: «Темп! Темп!» Сотникова це здивувало і збентежило водночас: як же він міг згаяти стільки часу на цей водопій під час стрільби! Він злякався, що не укладеться в темп подачі команд, який замість 6-10 секунд перевалив за хвилину.

Потім його марення померкли, стали менш виразними, часом перепліталися з химерними образами і зникали. Незмінними лишилися тільки страждання…

Коли до камери привели Рибака, Сотников, як труп, тихо лежав у забутті, прикритий шинелею. Рибак зразу ж опустився поруч, відгорнув шинелю, поправив Сотникову руку. Переламані його пальці злиплися в крові, і Рибак жахнувся від думки, що це ж саме могли зробити і з ним. На цей раз розправа якимось чудом оминула його, але що буде завтра?

— Хлопче, тут, це… Води треба! — озвався з кутка Петро, поки Стась порався коло дверей.

— Я тобі не хлопець! А пан поліцай! — випнувшись, озвірився Стась.