Василь Биков - Піти й не повернутися

Минула година чи й більше, Сотников не повертався, і Рибак не без короткого жалю подумав: може, його там і вбили? Розмірковувати йому ні про що тут не хотілося, настрій був дуже пригнічений. Він відчував, що ось-ось повинні прийти і за ним, і тоді почнеться найгірше. Він усе думав, прикидав і так і сяк, щоб якось обхитрувати поліцію, викрутитись або хоча б відтягти кару. Щоб відтягти кару, певно, був один засіб — зволікати слідство (все-таки якесь мусить бути слідство). Але тоді треба знайти вагомі факти, щоб зацікавити поліцію, бо коли та вирішить, що все ясно, тоді вже тримати їх не стане. Тоді їм кінець.

У підвалі було тихо й сонно, тільки звідкись знадвору долинали голоси, тупіт ніг у будівлі. Іноді тупіт був надто частим, як від кроків багатьох людей, щось там приглушено грюкало і долітав лайливий голос. Тупіт цей дуже нагадав Рибаку про Сотникова, що десь там один серед такої зграї. При думці про напарника в Рибака боляче стиснулося всередині — та сама доля чекала й на нього. Та він намагався не дуже панікувати, куди важливіше було подумати, як виправдатися перед поліцією, щоб урятуватися від смерті і, може, ще допомогти Сотникову.

Але, напевно, то було непросто.

З високого, чимось заставленого знадвору віконця цідилося ріденьке світло, воно наповнювало камеру примарною сирістю, в якій виразно була видна тільки світлувата латка затоптаної соломи та похилена сива голова старости під вікном. Той нерухомо сидів біля стіни, поринувши в свої, певне, теж невеселі думки.

— Казали, там хтось поліцая вночі поранив, невідомо, чи буде жити, — після тривалого мовчання натякнув старий. Для Рибака те повідомлення не було новиною, але він просто забувся про це і зараз, після натяку старости, занепокоївся ще дужче. Однак розмову перевів на інше.

— Вас уже брали нагору? — запитав він з полохливою надією, що черга на допит, може, ще не його. Та староста зразу ж і зруйнував цю його надію.

— На допит? Аякже. Сам Портнов допитував.

— Який Портнов?

— Слідчий.

— Ну і як? Дуже били?

— Ні, мене не били. За що мене бити? Б'ють, коли хто приховує. А я що міг приховати Рибак, затамувавши дихання, уважно слухав: хотілося по можливості передбачити, що на нього самого чекало попереду.

— Цей Портнов, я тобі скажу, хитрий, як чорт. Усе знає, — невесело зауважив старий.

— Але ж ти викрутився.

— А що мені викручуватися! Провини за мною ніякої нема. Що перед богом, те й перед людьми.

— Такий безвинний?

— А в чім моя провина? Не побіг доповідати про овечку? Та я старий ночами бігати. Шістдесят сім років маю.

— Да-а, — зітхнув Рибак, — значить, цокнуть. Це в них просто: підмога партизанам.

Таким же рівним голосом, як і досі, Петро сказав:

— Ну що ж! Значить, така доля. Куди дінешся?

«Яка покірність! — подумав Рибак. — А втім, шістдесят сім років — своє уже віджив. А тут усього двадцять шість, хотілося б трохи пожити ще. Не те що страшно, а просто бридко лягати взимку в промерзлу яму…»

— Ні, треба боротися.

А що, коли в усій цій історії більше натиснути на старосту? Справді, якщо видати його за партизанського агента або хоч помагача, сказати, що він уже не вперше робить послугу загону, скерувати усе слідство у фальшивому напрямку? Почнуть додатково розслідувати, знадобляться нові свідки, показання, мине час. Мабуть, це не дуже збільшить Петрові провини перед німцями, а їм двом, можливо, ще й поможе.

Поринувши в роздуми і затихнувши, він аж здригнувся, коли поруч у соломі щось зашерехтіло й через його чоботи перевалилося щось живе й м'яке. Староста в кутку ворухнув ногою:

— Киш, холера на вас!

І тоді він угледів під стіною пацюка. Швиденько обнюхуючи солому, сірий прудкий клубок прошмигнув краєм підлоги і зник у темному кутку.

— Розплодилося їх тут, — сказав Петро. — І на людей не зважають, літають, як холери які. Певно, ще Іцкові. Колись тут крамниця була, Іцко цукерки продавав. Потім сільпо зробили. Скільки чого помінялося, а пацюки все бігають.

— Авжеж. Ніхто їх не винищує. Ох ти, боже…

Він не встиг договорити, як за дверима десь загрюкало, брязнув засув й у вічі вдарило яскраве світло дня. На порозі з'явилася голінаста постать Стася в знайомому бушлаті, з гвинтівкою за плечем.

— Ну, де цвай бандит? До слідчого!

Поліцай хихикнув коротко й огидно, а в Рибака щось раптом болісно опало всередині. Мабуть, із надмірною поспішливістю він підхопився на ноги, тамуючи в свідомості здивування: а де ж Сотников? Спочатку ж, певно, мусили привести Сотникова, а потім уже і його взяти на допит. Чи, може, Сотникова уже вбили Він покірно наблизився до східців, зачекав трохи, поки Стась замикав за ним двері, далі попереду конвоїра зійшов нагору.