Василь Биков - Піти й не повернутися

— Ви можете зробити з нами що захочете, — вдумливо сказав Сотников. — Але не чіпайте жінку. Просто її хата виявилася скраю. А я не міг далі йти.

— Де поранений?

— У ногу.

— Я не про те. Де, в якому районі?

— У лісі. Два дні тому.

— Не пройде, — дивлячись у вічі, заявив слідчий. — Брешете. Не в лісі, а на гостинці цієї ночі.

«Чорт! Знає точно чи ловить?» — понурився Сотников. Але як же триматися далі? Невдало збрешеш про дрібниці — не повірить і про правду. А правду за Дем'яниху йому вкрай необхідно було довести цьому прислужнику, але він відчував, що довести її буде важче, аніж якусь брехню. Ситуація з самого початку складалася найгіршим чином.

— А коли я, наприклад, підтверджу, ви відпустите жінку? Ви можете це обіцяти Очі слідчого злісно, здалося, пронизали Сотникова наскрізь.

— Я не зобов'язаний вам нічого обіцяти. Я задаю вам запитання, а ви зобов'язані відповідати. «Виходить, не вдасться», — сумовито подумав Сотников. Певна річ, зі своїх рук вони нікого не випускають. Знайомий звичай. Тоді, мабуть, пропала Дем'яниха.

— Ні за що погубите жінку. А в неї троє малих.

— Губимо не ми. Губите ви! Ви її в банду втягли. Чому тоді не думали про дітей? — люто доказував слідчий. — А тепер пізно. Ви знаєте закони великої Німеччини «Закони! Давно ти узнав їх, проклятий слимак? — мимоволі подумав Сотников. — Недавно ще, певно, зубрив інші закони, а тепер ось перекваліфікувався, спритник!» Однак останнє питання поліцая прозвучало трохи двозначно — схоже було, що Портнов хотів щось звалити із себе на плечі великої Німеччини.

Сотников помовчав, а слідчий підвівся, відсунув крісло і в задумі підійшов до вікна з гратами. Крізь вікно він подивився у двір, де чути було голоси. Знову слідчий носив у собі щось таємне, дуже не наполягав з допитом і чи то думав, як зловити його, чи то розмірковував над чимось, зовсім стороннім.

У коридорі загупали чобітьми, почувся гамір, сварка, здається, когось там вели чи несли. Коли гамір перемістився на ганок, слідчий сказав енергійно, як людина, котрій надокучило займатися нецікавою справою.

— Так, досить. Назвіть банду! Її командира. Зв'язкових. Кількісний склад! Місце базування. Тільки не пробуйте брехати.

Сотников відкашлявся і сумно посміхнувся:

— Надто багато ви од мене хочете.

Непомітно для себе він перейшов на іронію, як це робив завжди в неприємних розмовах із дурнями і нахабами. Правда, для Стася чи ще кого з цих запроданців його іронія була далека від розуміння — на цього ж начальника вона діяла, здається, належним чином. Однак до часу той стримувався, тільки пересмикував устами.

— Куди йшли?

— Ми заблудилися.

— Не пройде. Брехня! Даю дві хвилини на роздуми.

— Не старайтеся. Певно, у вас багато роботи.

Тут він угадав точно. Тхоряче личко слідчого знову пересмикнулося, але, здається, він умів володіти собою. Він навіть не підвищив голосу.

— Жити хочеш?

— А що вам до мого життя. Адже ви мені його не подаруєте.

Слідчий звузив маленькі оченята.

— Не подаруємо! Бандитам не даруємо! — сказав він і раптом круто повернувся од вікна; кавалок попелу з кінця його сигарети упав і розбився об носок чобота — здається, його витримка скінчилася. — Розстріляємо, це безумовно. Але спершу ми з тебе зробимо котлету. Фарш зробимо з твого молодого тіла. Повитягуємо всі твої жили. Послідовно переламаємо усі твої кістки, А потім оголосимо, що ти виказав інших. Це щоб тебе там, у лісі, не дуже любили.

— Не діждетесь. Не викажу.

— Не викажеш ти — інші викажуть. А спишемо на тебе. Зрозумів? Ну, як Сотников мовчав, йому робилося млосно. Тіло спітніло, було не до іронії. Він одразу відчув, що це не просто погроза, шантаж — вони здатні на все. Гітлер їх звільнив од сумління, од людяності й навіть звичайної людської моралі, їхня звірина сила від того, певна річ, збільшилася. Він же перед ними тільки людина. Він зв'язаний десятками обов'язків перед людьми і Вітчизною, можливості обманювати і виправдуватися у нього не дуже великі. Так, Їхні засоби у цій боротьбі виявилися не рівними, перевага була на боці ворога: що виставляв Сотников, те з надзвичайною легкістю спростовував слідчий.

Розставивши ноги в обвислих на колінах бриджах, Портнов уперся в нього гострим поглядом і чекав. Сотникову було дуже погано, і він у муках добирав слова для відповіді, відчував — це будуть останні його слова. І не знаходив нічого. Права рука слідчого повільно тягнулася до преса на столі.