Василь Биков - Піти й не повернутися

Усе той же спритний і ретельний Стась підскочив до Сотникова, міцно схопив його попід пахви, смиконув; той знову упав голими зв'язаними руками на сніг, але бездушна сила цього поліцая підхопила й поволокла його до ганку, штовхнула у двері. Рятуючи хвору ногу, Сотников дуже вдарився плечем об одвірок. Стась одним подихом проволік його по коридору, широко розчинив ще якісь двері і дужим ривком кинув на затоптану, в мокрих слідах підлогу. Сам же на прощання вилаявся, копнув його чоботом і дуже грюкнув дверима.

Стало тихо. Було тільки чути, як десь, ніби з умивальника, капала вода та за стіною бубонів чийсь голос. Сотников, тамуючи біль і задишку, помалу пересилюючи слабість, підняв голову. В кімнаті більше нікого не було, це трохи здивувало. Він із несподіваною надією глянув на вікно, та воно було міцно переплетене саморобними прибитими до лутки прутами. Ні, звідси не втечеш! Зрозумівши це, він розслаблено опустився на підлогу, без цікавості оглянув кімнату. Вона мала звичайний казенний вигляд, здавалася незатишною і порожньою, хоч тут був покритий сірою байковою ковдрою стіл, облізле крісло за ним і легеньке гнуте крісельце біля груби-голландки, від чорних боків якої ішло густе, таке приємне зараз тепло. Але ззаду по підлозі розтікався з дверей холод. Сотников мерзлякувато здригнувся і, стримуючи стогін, помалу витягнув убік поранену ногу. «Ну ось, тут усе й скінчиться! — журливо подумав він. — Дай боже тільки витримати!»

Він розумів, — що підійшов до своєї межі, свого головного рубежу, а сили в нього було дуже мало. І він найбільше непокоївся, що може не витримати фізично, — іншого він не боявся; вдихнувши теплого повітря, він почав кашляти, як завжди, до судорожних спазмів у грудях, до болю в голові дуже прив'язливим кашлем, що допікав йому другий день. Так погано він уже не кашляв, мабуть, з дитинства, коли своєю простудою викликав немало тривог у матері, що завжди переживала за його слабкі легені. Але тоді нічого не сталося, він переріс хворобу, дожив до двадцяти шести років. А тепер що ж — тепер здоров'я вже не мало для нього великого значення. Тепер було важливішим інше.

За кашлем він не почув, як у кімнаті з'явився ще хтось, він лише чоботи побачив, не дуже нові, але доглянуті, з підбитими носками і дбайливо наваксованими халявами. Сотников підвів голову. Напроти стояв немолодий уже чоловік у темному цивільному піджаку, при галстуці, дов'язанім на несвіжу, в смужку сорочку, в гарних, військового крою бриджах. У погляді його маленьких, але надто пильних очей було щось господарське, спокійне, в міру заклопотане, розважливе; під носом настовбурчилася щіточка коротко підстрижених вусиків як у Гітлера. «Будила, чи що?» — подумав Сотников, хоч нічого з того погрозливо звірячого, що його поліцаї приписували цьому чоловікові, в ньому не було зовсім. Однак відчувалося, що це начальство, і Сотников сів на підлозі трохи рівніше, наскільки це дозволяла його хвора нога.

— Це хто вас? Гаманюк? — запитав чоловік стриманим начальницьким тоном.

— Стась ваш, — з несподіваною ноткою скарги відповів Сотников, зразу ж, однак, пошкодував, що не дотримав незалежності тону. Начальник рішуче розчинив у коридор двері.

— Гаманюка до мене!

Кашель у Сотникова помалу стихав, була тільки слабість, і дуже незручно було обпиратися на зв'язані руки. Він мучився, не зовсім розуміючи сенс заступницького наміру цього чоловіка. Однак за півхвилини у кімнату ввалився той самий Стась і з підкресленою догідливістю цокнув каблуками своїх франтуватих чобіт.

— Слухаю вас!

Господар кімнати насупив великуватий для його тхорячого личка опуклий, з глибокими залисинами лоб.

— Що таке? Чому знову грубощі? Чому на підлогу? Чому без мене?

— Винний! — як пустун, ворухнув ліктями і ще більше виструнчився Стась. Але по тій бездумній старанності, з якою він робив це, так само як і по безстрасній суворості його начальника, Сотников відразу запідозрив, що перед ним починає розігруватися бездарно імпровізований фарс.

— Хіба така була інструкція? Так вас навчає німецьке командування? — ніби криві цвяхи забивав у підлогу, притискував начальник поліцая своїми запитаннями, а той з удаваною боязню тільки випинав груди.

— Винний! Більше не буду! Винний!

— До полонених належить відповідно ставитись. Німецька влада готова шанувати тих, хто сам здався…

Ні, годі! Як німецька влада шанує полонених, Сотников уже знав і не стримався, щоб не урвати всю цю безглузду самодіяльність: