Василь Биков - Піти й не повернутися

— Прокляті ви! Щоб вам до неділі не дожити! Щоб ви матерів своїх не побачили!

— Ну-ну! Швидко, сказано! Швидко!

— На кого я дітей покину, гади ви немилосердні…

— Швидко!

Так, не вийшло, забирали і її — значить, їхнє становище ускладнювалося. Напевно, буде й гірше. Сотников зиркнув на Рибака. Той сидів до нього боком, і, здавалося, на його зарослому щетиною обличчі ковзнула стражденна тінь. Було від чого.

По тій самій стежині уздовж плоту вони виїхали на дорогу і повернули повз кладовище. Сотников утягнув голову в комір, трохи прихилився плечем до овчинної спини Рибака і заплющив очі. Гринджоли смикалися під ними, полоззя часом заносило вбік. Стась позаду, чути було, лузав і плювався своїм насінням. Певно, їх везли в поліцію або СД — значить, спокійного часу лишилося дуже мало — потрібно було зібратися з силою, підготуватися до ще більших страждань. Звичайно, вони не скажуть їм правди, хоча того, що вони з лісу, приховати не вдасться, та аби хоч Дем'яниху вигородити. Бідна тітка! Бігла додому й не думала, не знала, що її чекає там. Зараз вона щось усе кричала позаду, сварилася і плакала, звіроподібний поліцай лаявся на неї — бридко, намагаючись якнайбільше допекти жінці. Але Дем'яниха теж не лишалася в боргу.

— Звірі! Фашисти! Куди ви мене везете? Там діти. Дітки мої рідненькі, золотенькі мої! Галинко моя, як же ти будеш…

— Треба було раніше думати!

— Ах, погань нечиста! Ти мені ще докоряєш, запроданець німецький! Що я зробила вам?

— Бандитів ховала.

— Це ви бандити, а ті як люди: зайшли і вийшли. Хіба я знала, що вони на горище злізли? Що я, своїм дітям на загубу? Гади ви погані! Гітлерівські!

— Мовчати! Бо кляп увіткну!

— Щоб тобі кілок увіткнули, лукавий!

— Так! Стась, стій! — гукнули із задніх саней, і вони зупинилися, не доїжджаючи двох тоненьких берізок, що погойдувалися на вітрі в кущах лозняка за канавою.

Рибак і візник з цікавістю озирнулися, а Сотников тільки зіщулився, чекаючи чогось образливого й страшного. І справді, Дем'яниха незабаром закричала, забилася, сани позаду зрушилися на дорозі, зарипів хомут, і навіть кінь неспокійно переступив на снігу. Потім усе стихло. Стась зіскочив було з гринджол, та скоро знову задоволено повалився на своє місце.

— Хе! Рукавицю в пащеку — не кричи, скажена бабо!

Сотников натужно повернув голову і стрівся лицем в лице з конвоїром.

— Падлюка!

— Ти, заступник! Одверни нюхалку, а то червону юшку пущу!

Поліцай зробив страшний вираз обличчя, очі його недобре похолоділи, баньки запали кудись углиб. Але Сотников уже знав, з ким має справу, і з викликом, неприкритою ворожістю витримав цей погляд.

— Спробуй, гад!

— Ха, погрожує! Та знаєш, я тебе зараз шпокну і відповідати не буду. Це тобі не Совєти!

— Шпокни! Зроби ласку.

— А то злякаюся! — Поліцай узявся за гвинтівочний затвор, та лише ткнув стволом у груди і вилаявея. Сотников не моргнув навіть — він уже не боявся цього недолюдка. Він знав, що на його нахабство треба відповідати таким же нахабством — ці люди розуміли поводження тільки в їхньому тоні. Щонайменша ознака страху, залежності відзивалася в них звичною реакцією хижака перед беззахисною жертвою.

— Жінка ні при чому, запам'ятай, — сказав він умисне, не так для поліцая, як для Рибака: щоб той зрозумів, що треба казати на допитах. — Ми без неї залізли на хату.

— Будеш бабі байки розповідати! — закивав головою Стась і опустив гвинтівку. — Зачекай, Будила з тебе все витягне. З утробами вирве.

— Плювати ми хотіли на твого Будилу.

— Скоро поплюєш!

«Якого дідька він заводиться з ним?» — роздратовано думав Рибак, слухаючи злісну сварку Сотникова з поліцаєм.

Їх везли дорогою, якою вони зранку плентали до села, тільки тепер поле не здавалося таким довгим і сумовито-рівнинним, коник бадьоро перебирав ногами, постьобуючи по санях цупким волоссям хвоста. Рибак з прикрістю помітив, що вони їдуть швидко, і йому дуже хотілося уповільнити рух, відчувала його душа — це останні години на волі з її останньою можливістю втекти, більше такої не буде. Він проклинав себе за необачність, за те, що так безглуздо зліз на те горище, що не оминув за кілометр тієї крайньої хати — скільки йому вже було науки не пхатися в крайню хату, до якої завжди лізли й німці. Він не міг простити собі того, що вони так нерозважливо забрели в те злощасне село — краще б переднювали десь у чагарнику. Взагалі з самого початку цього завдання усе пішло не так, навкоси, коли вже марно було й сподіватися на вдалий кінець. Але того, що сталося, просто неможливо було передбачити.