Василь Биков - Піти й не повернутися

— Рибаку ззаду, а Сотникову спереду — і посадили на шершавий глиняний діл. Потім той, старший, із звіроподібним обличчям поліцай, пішов у хату до Дем'янихи, а другий, що його називали Стасем, лишився на ганку їх пильнувати.

Морозне повітря обпікало хворі груди Сотникова, в голові його паморочилося, пощипувало від холоднечі приморожені вуха — пілотку він десь загубив, мабуть, на горищі. Мерзла і тому ще дужче боліла його поранена нога. Коліно розпухло, він просто не міг поворухнути ним, а боса ступня посиніла й набрякла. Певно, треба було попросити валянок, але він уявив, як боляче буде одягти його, і передумав: чорт із ним! Тепер уже все одно, хай мерзне нога, мабуть, незабаром вона буде вже не потрібна йому. Сидячи долі й усе кашляючи, він позирав на конвоїра — молодого хлопця в чорній хизуватій кубанці: на його гарному з породистим носом обличчі часом несподівано з'являлася приваблива усмішка. Відчувалося в ньому щось людське і знайоме, військове, чи що; може, тому, що той був у військовому бушлаті і чоботях — справних чоботях, — в які були заправлені чорні цивільні штани. На одному плечі Стась тримав гвинтівку, другим сперся об стовп і, лузаючи гарбузове насіння, поглядав то на полонених, то кудись на вулицю — мабуть, чекав транспорт. Але транспорту поки що не було, і він, потоптавшись трохи, сів на порозі, поставивши між ніг гвинтівку. Зблизька пильно, але без злості, скоріше насмішкувато, оглянув обох.

— За клоччя залізли, ха! Як пацюки!

Вони мовчали, тільки Рибак, наче хотів щось зрозуміти, зиркнув на нього й потупився.

— Тепер вас помиють, попрасують і той — трошки підвісять! Посушитися, ха-ха! — засміявся поліцай так добродушно і природно, що Сотников аж похопився — так це було схоже на дружній, нахабнуватий, але доброзичливий жарт. Та сміх цей раптом урвався, і вже зовсім іншим тоном, від якого не можна було не здригнутися, поліцай вилаявся:

— Такі-сякі немазані! Ходоронка угробили? Тепер ми вам розмотаємо на плоті кишки.

— За що мотати? Ми не знаємо ніякого Ходоронка, — сумовито сказав Рибак.

— Ах, не знаєте? Може, це не ви уночі стріляли?

— Ми не стріляли.

— Ви чи ні, а ребра все одно вам ламати будемо. Зрозумів? Стась посерйознішав, очі його загрозливо похолоділи, і все те людське, що молодою добротою лежало на його обличчі, якось дивно зникло, поступившись місцем злій бездушній рішучості.

Вони ненадовго змовкли: поліцай — позираючи на них злісно, а полонені — неприємно переживаючи його жахливу погрозу. Певно, щоб скоріше позбутися її, Рибак запитав про інше:

— В армії служив?

— В якій армії?

— Червоній хоча б.

— С… я хотів на вашу армію! — ще дужче визвірився поліцай і зробив страшні очі. Далі якось поступово його обличчя змінилося, на ньому з'явилася все та ж поблажлива усмішка. Відставивши убік ногу, він носком чобота розмірено пошльопав по землі. — Отак!

— А бушлат? — показав поглядом Рибак.

— Ах, бушлат! В одного жидка-комісара узяв. Тому не знадобився, — сказав поліцай і, помітивши запитальний погляд, спокійно додав: — Твій кожушок теж приберем. Будила візьме. Його черга. Отак.

— А не подавитеся? — раптом твердо, трохи стримуючи хвилювання, сказав Сотников.

Стась підкинув голову.

— Що?

— Не подавитеся, кажу? Кожушками і взагалі?

— Це чому нам давитися? За нас Німеччина — зрозумів ти, чмур? А от вам точно капут! Будьте певні, в бога душу мать! — люто закінчив Стась.

Що ж, і це було зрозуміло й природно. Рибак задумливо опустив голову, Сотников обережно спробував ворухнутися — дерев'яніло стегно, вузька сиром'ятна супоня різала його руки.

Нарешті поліцай пригнав двоє саней. Одні зупинилися на вулиці, а другі з рипом і кінським тупотом під'їхали до самого ганку, і Стась підхопився з порога. Першого він увіпхнув у гринджоли Рибака, потім дужим ривком за комір підняв з долу Сотникова. Коли той, доплентавши, якось улаштувався поруч із товаришем, поліцай завалився в сани ззаду. Візник — літній зляканий дядько в драному кожусі — боязко приткнувся в передку. Змерзлу босу ногу Сотников помалу підіпхнув під сіно, прикривши зверху полою шинелі. Йому знову робилося дуже погано, та якось треба було терпіти. Зараз треба було лише одне: терпіти. І він терпів, ощадно витрачаючи не дуже великий запас цього свого терпіння.

Він думав, що вони одразу й поїдуть, але з хати щось не виходив старший поліцай, за ним пішов той, що пригнав сани. Незабаром звідти почулися голоси і плач Дем'янихи, Сотников з тривогою дослухався: залишать її чи ні? Хвилину ще, схоже було, там щось шукали: стукала об поперечину драбина вгорі, плакали діти, а потім гучніше заголосила Дем'яниха: