Василь Биков - Піти й не повернутися

— Даремно стараєтесь!

Поліцейський квапливо повернувся, спантеличено нахмурив лоба.

— Що ви сказали?

— Що чули. Розв'яжіть руки. Я не можу так сидіти.

Поліцай щось подумав, свердлячи його насупленим поглядом, але, напевно, подумав, що боятися нема чого, і засунув руку в кишеню. Підчепивши кінчиком ножа три сталки супоні, він одним махом перерізав її і сховав ножа. Сотников розняв набряклі руки, на зап'ястях яких червоніли рубці.

— Що ще?

— Пити, — сказав Сотников.

Він вирішив, поки є змога, скористатися поблажливістю цього чоловіка, щоб потім уже терпіти.

Поліцай кивнув Гаманюку:

— Дай води!

Той вискочив у коридор, а поліцай обійшов стіл і повільно усівся у своє крісло. Весь час він поводився підкреслено стримано, ніби таїв щось важливе для арештанта. Погляд своїх гострих, чимось заклопотаних очей майже не відводив від Сотникова.

— Можете сісти на стілець.

З допомогою рук Сотников перебрався до стільця і присів там, відставивши ногу вбік. Хоч трохи стало зручніше, так уже можна терпіти. Він зітхнув і глянув за грубу, в куток біля вікна, не відразу збагнувши, що шукає знаряддя катування очевидно ж, мусять вони тут бути. Але нічого придатного для катування там не було видно. Між тим, стосунки його з цим поліцаєм перейшли за межі умовності. Сотников відчував: оскільки гра не вдалася, незабаром почнеться розмова по суті, яка, звісно, обіцяла мало приємного. І він старався зібрати свої сили, підготуватися внутрішньо, щоб витримати до кінця.

Тим часом Стась Гаманюк приніс кухоль води, подав Сотникову, і той випив його до дна. Поліцай із-за столу недовірливо стежив за кожним його рухом, над чимось розмірковував чи, може, старався щось розгадати.

— Ну, познайомимося, — досить миролюбно сказав він, коли Стась вийшов. — Моє прізвище Портнов. Слідчий поліції, Ось так.

— Моє вам нічого не скаже.

— А все-таки?

— Ну Іванов, припустимо, — сказав Сотников крізь зуби: боліла нога.

— Не заперечую. Хай буде Іванов. Так і запишемо, — погодився слідчий, хоча нічого й не записав. — З якої банди?

Ого, так одразу вже й про банду! Перш ніж відповісти на таке питання, Сотников помовчав. Портнов, свердлячи його поглядом, узяв зі столу забрудений чорнилом дерев'яний прес, повертів у руках. Сотников невидющо позирав на його пальці і не знав, як краще: гратися в піддавки чи одразу відмовитися від показання, щоб не брехати й не плутатись. Тим більше, що брехні цій, мабуть, не дуже й повірять.

— А ви думаєте, я вам скажу правду?

— Скажеш, — просто і з такою природною упевненістю сказав слідчий, що Сотникову стало не по собі, й він спідлоба подивився на поліцая, — скажеш!

Початок не обіцяв нічого доброго. На це питання він, звісно, відповідати не буде, але й інші, певно, будуть не легшими. Слідчий чекав, граючись із пресом. Рухи його рук були спокійно впевненими, неквапливими, проте цією своєю неквапливістю й виказували приховану до часу напруженість. Дивно, що на вигляд він був зовсім мало схожим на ката-слідчого, що мав на рахунку, видно, не одне загублене життя, а скоріше нагадував скромного сільського службовця. І все ж у ньому таїлося невідоме, загадкове і страхітливе. Сотников чекав, коли воно вибухне з лютістю, він тільки не знав, за яким запитанням слідчого станеться те.

— Яке мали завдання? Куди йшли? З якого часу у вас агентом ця жінка?

— Ніякий вона не агент. Ми випадково зайшли до її хати, злізли на горшце. Її і вдома у той час не було, — зовні спокійно розтлумачував Сотников.

— Ну, звісно, випадково. Так усі говорять. А до лісинівського старости ви теж випадково зайшли Ага, от як! Значить, уже дізналися й про старосту. Хоча доніс, мабуть, того ж вечора. «Пожаліли, називається», — з неприємністю подумав Сотников про старосту. Але виходить, що поліцаї знали про них куди більше, ніж вони розраховували, і Сотников на хвилину розгубився. Мабуть, це був розрахований хід у допиті. Слідчий в’їдливо зиркнув, підкреслюючи досягнутий ним ефект, кинув свій прес і закурив. Потім акуратно прибрав зі столу портсигар, запальничку, дрібки тютюну здмухнув на підлогу. Крізь дим уважно подивився на нього, чекаючи відповіді.

— Так, випадково, — після паузи твердо сказав Сотников.

— Не оригінально. Ви ж розумний чоловік, а хочете виїхати на такій примітивній брехні. Слід було б придумати щось хитріше. Це в нас не пройде.

Не пройде, певно, так. Але біс із ним. Нібито він сподівався, що пройде. Він узагалі ні на що не сподівався. Було тільки шкода нещасну Дем'яниху, котру не знав, як вигородити.