Василь Биков - Піти й не повернутися

Усе на очах руйнувалося, гинуло, здобуте ціною таких зусиль у боротьбі за найдорожче — життя. І на чорта йому тепер те життя? Щоб служити німцям?

У плутаних тягучих роздумах, від яких паморочилася голова, Рибак дотупав із колоною до знайомих воріт поліції. На великому дворі їх зупинили, по команді звично повернули до приміщення. Біля ганку вже стояли начальник, слідчий Портнов і двоє у німецькій військовій формі. Старший поліцай гучно доповів, що команда з ліквідації прибула. Начальник прискіпливо оглянув колону.

— Вільно! Двадцять хвилин перекур, — і поглядом зачепився за Рибака. — Ти зайди до мене.

— Єсть! — завмираючи від чогось неминучого, що геть-чисто підступило до нього, буркнув Рибак. Сусіда штовхнув його ліктем у бік.

— Яволь, а не єсть. Звикати треба. «Пішов ти під три чорти! — вилаявся про себе Рибак. — І взагалі хай усе йде під три чорти. У пекло. Навік!»

Команду розпустили. Рибака все більше охоплювала розгубленість, він водив навколо здичавілим поглядом і не знав, куди податися. Навкруги теревені правили, топталися поліцаї, брязкала зброя, у повітрі запахло солодким димом сигарет. Декотрі направилися у приміщення, а один повернув до вузької дощаної буди з двома дверцями на дерев'яних закрутках. Рибак боком теж попростував туди.

— Ей, ти куди?

Позаду з чуйною стривоженістю в очах стояв Стась.

— Зараз. На хвилинку.

Здається, він сказав спокійно, затаївши в собі свій один, можливо, тепер намір, і Стась одвернувся до купки друзів: там обмірковували акцію. Але к чорту! Усіх і все! Рибак рвонув скрипучі двері, защепнувся на дротяний гачок, поглянув угору. Стеля була невисока, але для його справи, мабуть, висоти вистачить. Між нещільно насланих дощок чорніли смужки толю, за поперечку легко можна було просунути пасок. Злісно й рішуче він розстебнув кожушок і раптом схаменувся — паска на штанях не було. І як він забувся, що його відібрали перед тим, як посадити їх у підвал. Руки його заметушилися в одязі, але в нього не знаходилося нічого на те підходящого.

За перегородкою глухо тупнули чобітьми, тягуче прорипіли двері. Рибак зіщулився від абсолютної безпорадності — не було можливості навіть виконати свою останню волю. Хоч кидайся головою вниз. Нездоланний розпач охопив його, і він аж застогнав од нестерпності, ладний заплакати.

Але знайомий голос іззовні протверезив його трохи.

— Ну, ти довго там? — прокричав здалеку Стась.

— Зара, зара…

— Начальство кличе.

Ну звичайно, начальство не любить чекати, до начальства належить з'являтися бігом. Тим більше, коли вирішили зробити тебе поліцаєм. Ще вчора він мріяв про це як врятування. Сьогодні ж здійснення цієї мрії оберталося катастрофою.

Рибак висякався і, не одразу попадаючи гудзиком у петлю, застебнув кожушок. Певно, уже нічого не зробиш — така його доля. Ненависна військова, що так його ошукала. Не маючи змоги вчинити інакше, Рибак одкинув гачок і, намагаючись подолати в собі розгубленість, ступив із вбиральні.

На порозі, нетерпляче виглядаючи його, стояв начальник поліції.

1970

Падав сніг.

Біла гущавина сніжинок навкоси летіла додолу, з тихим невпинним шерехтінням швидко засипаючи суху від морозу траву, руді зарості осоки на болоті. Гладенькими плямами ставали промерзлі водяні прогалини, які, щоб не лишати слідів, старанно обминала Зоська. Але таких прогалин у траві було чимало, поступово вона зрозуміла, що нікуди від них не дінешся на цьому моховитому болоті, й пішла навпростець, не вибираючи дороги. Подекуди вона неглибоко провалювалася у моховиння то однією, то обома ногами, однак до води не діставала: за останні кілька днів болото добре промерзло. Чи то від хуртовини, чи від швидкого наближення вечора болотяно-лісовий простір навколо ставав дедалі похмурішим, незатишним, супилося низьке небо, наповнюючи щемливою самотою і так неспокійну душу дівчини. Тільки-но вибравшись із заростів, Зоська вже разів зо три озирнулася: хоча позаду й ніде поблизу начебто не було нікого. Щоб якось позбутися поганих відчувань, вона зупинилася, огляділася, скинула з рук рукавички, змела ними з мокрих плечей сніг, струснула поділ спіднички. Та не минуло й хвилини, як сніг знову густо заліпив ворсу її плюшевого сачка, і вона подумала, що даремно тут обтрушуватися, краще поберегти рукавички, що й так промокли наскрізь і не гріли. Руки дедалі більше мерзли, надто коли вона переходила голі, без кущів, прогалини болота, де сильніше дув вітер і, здається, густіший падав сніг, який дуже шкодив їй у цій дорозі. Ті, що посилали її, сподівалися на чорну, без слідів, стежку, — ще дві години тому не було ніякого сніговію, земля лежала повсюди гола й промерзла, щоправда, дуже хмурилося холодне небо, а цієї осені воно майже завжди хмурилося.