Василь Биков - Піти й не повернутися

— Глибоко, звичайно. Це ж не влітку. Треба коло ліска переправлятися, а ти он куди кинулася.

— Я й хотіла біля ліска. Але ж… заблудилася.

— Я так і подумав. Ще не вийшла із зони, а вже заблудилася. Як же ти будеш там, розвідниця?

Що вона могла на це сказати? Початок справді вийшов невдалий, могло бути й гірше, коли б не приспів він. А може, без нього вона була б обережнішою й не полізла б отак раптом у річку? Але заблудилася з власної вини, тут уже звинувачувати не було кого, тут сама винна…

Хвилину вони мовчки бігли підтюпцем. Зоська нетерпляче вдивлялася в сутінки, прагнучи крізь рідке мерехтіння сніжинок помітити перші прикмети села, та села все ще не було. Навіть не починалося поле, під ногами так само слалася-шурхотіла некошена болотна трава. Антон почав роздивлятися на всі боки й навіть озирнувся назад, де в сутіні тьмяніло щось високе, схоже на пагорб із хвойним гайком. Напевно, цей пагорб тут був єдиною прикметою на їх болотному шляху, й Антон, раптом зупинившись, з прикрістю вилаявся:

— А ти, холера! Ось куди зайшли! Це ж Круглий пагорб. Село збоку лишилося.

Зоська розпачливо зітхнула, вона — ледве стояла на, здавалося, зовсім відмерзлих ногах, у грудях аж гірко, так стомилася, а руки й особливо ноги, вище колін геть чисто задерер'яніли від холоду. Спідничка швидко змерзлася й жорстко муляла стегна.

— Що ж тепер робити? — розгублено сказала вона, спинившись і відчуваючи, що виходу, мабуть, нема, що, напевно, доведеться їй замерзати на цьому болоті.

— Холера! — сердився Антон. — Треба ж… Думав, цей пагорб ліворуч, а він… Наробила ти біди з цією річкою.

Він бубонів незадоволено, з явним докором, і вона теж хотіла сердито крикнути, що все через нього, що коли б він не з'явився за її плечима, вона б не кинулася по-дурному в цю прокляту річку, пошукала б десь інший перехід. А то сам її злякав, загнав у крижану воду і ще й докоряє. Її стримало щось від сварки, вона відчувала тут і свою провину й тому, затамувавши кривду, коротко кинула:

— Гаразд! Уже сама як-небудь…

Однак у голосі її забриніли сльози, він, мабуть, відчув це і змовк, раптом знову задивившись в сутінки. Щось там засіріло поодаль, але вона не могла розгледіти що — задубілими пальцями протирала очі.

— Чекай! — сказав Антон. — Дивися, стіжок ніби? Правда! Ану, бігом!

Вона зрозуміла й навіть побачила в сірих вітряних сутінках сизі верхи стіжків на болоті під самісінькими кущами. Передній стіжок був зовсім близько, за якихось півсотні кроків — кривобокий, з засніженим верхом і чорною палицею в ньому, він був для неї порятунком; нічого іншого зараз, мабуть, не можна було придумати. Антон перший підбіг до стіжка й, обмацавши його, почав енергійно висмикувати сіно.

Підбігши слідом, Зоська теж сунула в жорстке шерхітливе сіно свої задубілі руки. Але присипане снігом, промерзле сіно так зляглося в цьому стіжку, що ніяк не піддавалося їхнім рукам. Антон, як не старався, за десять хвилин висмикав лише невеличку ямку — далі сіно не висмикалося.

— Холера! Злежалося, не видереш! Ану, смикай, тут м'якше, — показав він місцину, а сам пішов за стіжок до іншого.

Зоська, схоже було, геть чисто заклякла, хоча біля стіжка мовби трохи затишніше од вітру, однак її мокрі ноги й стегна прихопив мороз так, що вона ледве трималася. Руки, правда, стали грітися в сіні, з трав'яних надр якого разом із духмяними пахощами ніби подихало накопичене за літо тепло. Вона уже ладна була втиснутися в неглибоку виямку, коли здалеку почувся приглушений Антонів голос:

— Гей, сюди йди! Чуєш? Топай сюди…

Це прозвучало піднесено, навіть бадьоро, вона зразу ж відчула надію і, кинувши на сніг жменю сіна, побігла до сусіднього стіжка. Там стояв Антон, який, махнувши рукою, зник десь, наче забіг за стіжок.

— Сюди! Лізь сюди, — почула вона, коли підбігла ближче й ледве помітила в сутіні чорну дірку в круглому боці стіжка, звідки чувся глухуватий Антонів голос:

— Навіщо смикати, коли готове кубло є. Ану, лізь. Хоча зачекай — я вилізу.

Він задом виповз із нори, і вона не довго думаючи пірнула головою в її духмяну темряву, що була хоч якоюсь схованкою від пронизливого вітру. Зоська вже зовсім задубіла й не сподівалася коли-небудь зігрітися.

— От і будемо сушитися. Що — холодно? — подобрілим голосом питався він, влізши слідом і шурхаючи, сіном біля виходу. — Нічого! Надихаємо, знаєш, як тепло стане. Тільки ти роздягайся. Роздягайся, роздягайся, скидай із себе все мокре. І ще ось… На мій кожух, закутайся. А я лаз загорну. Тепло буде, побачиш…