Василь Биков - Піти й не повернутися

Клацаючи зубами, вона поспішливо влаштовувалася в цій схованці, повній шурхоту і трав'яних пахощів, і намагалася не думати, що з нею може статися в цій несподіваній ночівлі. Сяк-так стягла з ніг мокрі чоботи, розгорнула онучі й засунула ноги в лагідну теплінь Антонового кожушка. А той заклав сіном лаз і вона зразу ж стягла з себе все мокре, що тільки можна було стягти, щільніше загорнулася в кожушок, але все ще тремтіла від холоду, ніяк не могла зігрітися.

— Оце ночівля! — задоволено сказав Антон, шурхаючи сіном. — А що? Не гірше, ніж у землянці, правда?

Правда, — тихенько сказала вона і, подумавши, запитала: — А ти… Маєш своє завдання чи як?

Я? — непевно перепитав він, посуваючись ближче до її підігнутих, загорнутих у кожушок ніг. — Так, майже потвоєму.

— Це що — разом, значить, підемо?

— Безумовно. Не будеш заперечувати?

— Ні, що ти!

— От і добре.

Зоська гірко зітхнула. Коли б не той її недоречний страх, усе могло б скластися краще й навіть цікавіше, вони б заночували десь у селі, при людях, а не в цій норі, де хоча й тепліше, ніж у полі, але… Вона нерухомо, майже не дихаючи, скорчилася в самім кінці цієї кимось зробленої нори. Все ж у такому становищі вони опинилися вперше, і вона дуже боялася цього близького сусідства з цим загалом симпатичним, хоч і мало їй знайомим чоловіком. Хоча б він не почав до неї приставати, вона просто не знала, як тоді їй поводитися. З одного боку, вона була вдячна йому за те, що витяг її з води, влаштував у це пристановище, зігрів своїм кожушком. А з другого — хто знає, що в нього в голові. Мабуть, треба від нього триматися далі й поводитися з ним строго, бо мало що може тут із ними статися.

— Ну як, грієшся? — турботливо запитав він, усе ближче підсовуючись до її мокруватого, нахололого боку. Голос його тепер звучав зовсім інакше, ніж на заплаві, — це був зовсім інший голос, з нотками доброти і співчуття, таким його Зоська звикла чути останнім часом у таборі.

— Гріюся, — сказала вона.

— Швидко зігрієшся, — пообіцяв він. — Це я знаю. Якось восени заночував. Дощ лив, сухої нитки не було. А в стіжку все висохло. Краще, ніж у хаті на печі… Пам'ятаєш Заглядки? — раптом запитав він без усякого зв'язку з їх сьогоднішньою пригодою, і вона усміхнулася.

— А, Заглядки! А як же… Такі вечорниці були…

— Вечорниці на славу. Кузнецов це любив. Умів воювати і погуляти любив.

— Так молодий був.

— Молодий, ага. Двадцять чотири роки.

— Здається, недавно все було. А вже немає ні Кузнецова, і ще багато кого, — сумовито зітхнула Зоська.

— Хтозна, може, і нас скоро не буде.

— Ні, — мерзлякувато здригнулася Зоська. — Не хочеться про це думати. Не треба про це. Про інше треба.

— Це правильно, що про інше, — погодився Антон. — Та про що не говори, як не весели себе, а це в тобі сидить, наче присохло. Як хвороба якась.

— Шумить усе, — тихо сказала Зоська.

— Вітер довго шумітиме. Зате нас не чути. Заглушає.

— Все одно страшно: Тихіше треба.

— А нічого. Тут ніде нікого.

Обоє змовкли, дослухалися, та справді навколо були тихо, тільки надворі шумів у сіні вітер. Загорнуті в кожушок Зосьчині ноги почали трохи зігріватися, мокрувата тканина на тілі потроху тепліла, в норі набирався людський дух, і знемога солодкою хвилею почала огортати стомлене тіло дівчини.

— А знаєш, — сказав раптом Антон, і вона підняла непомітно стулені вії, хоча в абсолютній темряві все одно нічого не було видно. — Я пам'ятаю, як ти була одягнена… Там, у Заглядках. У синій сукні в горошок. Правильно?

— Правильно, — просто відказала Зоська. І сукенка в горошок, і той єдиний танець із ним під балалайку в хаті солдатки, коли Антон несподівано вихопив її з гурту дівчат і хвилин десять хвацько крутив по хаті, вона добре пам'ятала і зараз радісно здивувалася, що це саме згадав і він.

— А танцювала ти добре.

— Так і ти ж… Добрий танцюрист.

— Любив дівчат покрутити.

— А тепер не любиш?

— Тепер не до того. Тепер самого війна закрутила.

— Забулося… Звідки ти родом?

— Та я зі Східної. Борисов, місто таке, може, чула?

— Це за Мінськом, здається?

— За Мінськом. А ти місцева?

— Зі Скіделя. Двадцять вісім кілометрів од Гродно.

— Знаю. Ходив у вересні. Майже до Гродно дісталися. Бобики там нас шугонули. У Лососні. А ти з матір'ю жила?

— З мамою і старшою сестрою. Заміжньою. А шурина німці весною розстріляли.

— Добре, що вас не забрали. А мати й тепер там?

— Там, де ж їй ще бути? З весни не бачила, просто душа мліє. Як вона там?