Василь Биков - Піти й не повернутися

Голубіну було шкода Кузнецова до сліз, це був відважний і розумний командир загону. Антон любив його, як тільки можна було любити здібного командира в армії. Йдучи куди-небудь у справах, у розвідку, на бойову операцію або гулянку, він завжди брав із собою шістьох партизан, разом із ними їздив і Голубін. Тепер від цієї шестірки, здається, нікого не лишилося.

Надто важко було спочатку, загін формувався з різних людей — частково з районного активу, партійців, НКВС, з поранених червоноармійців, а також приймаків-оточенців і навіть людей, позбавлених волі, яким пощастило втекти з таборів. Багато хто був без зброї, інші — хворі чи з відкритими ранами, дехто нарікав на партизанські порядки й начальство, невідомо ким і коли призначене. Був один, який назвався майором і вимагав для себе командирської посади. Кузнецов у таких випадках дотримувався незмінного для всіх правила: покажи себе в бою — ставай командиром. І це було добре правило, думав Голубін. Сам він кілька років до війни працював податковим агентом у райфо, в армії раніше не служив, а довелося піти на війну — став командиром взводу, потім командиром підривників і лише після загибелі Кузнецова знову понизили до рядового. Та він не кривдився, стало не до командирських амбіцій, важливіше було зберегти цілою овчину, як любив казати Кузнецов.

Під осінь, однак, стало легше, люди в загоні більш-менш притерлися один до одного, можна було воювати. Коли б не ця прикра смерть командира.

Мабуть, справді на війні, як і в житті, послідовно чергуються різні смуги: білу змінює чорна й навпаки. З вересня загін, певно, увійшов у свою чорну смугу, набрався він лиха, одне гірше за друге.

Почалося з загибелі Кузнецова і трьох чоловік його групи. Потім пішла й не повернулася диверсійна група Кубелкіна. Не встигли як слід нагорюватися за її славних, може, найкращих у загоні хлопців, як загін, зав'язавши бій із гарнізоном на станції, потрапив несподівано під артилерійський обстріл німців, зазнав великих втрат. Лише вбитими в цьому бою виявилося стільки, скільки їх не було за всю весну і літо в усіх операціях разом узятих. Хлопці просто занепали духом, хоч і без того настрій у загоні був не кращий. У них не було приймача і ніякого зв'язку з Москвою, але з різних джерел і чуток, випадкових німецьких газет і зведень Радінформбюро, які іноді передавали із загону імені Ворошилова, в основному знали про те, що відбувається на півдні країни.

Якось пізнім осіннім ранком, змінившись із нічного чергування, Голубін трохи задрімав у курені й прокинувся від тихої розмови двох партизанів. Він одразу впізнав голос Ковша, колишнього міліціонера з Вілейки, і того майора, який вимагав для себе командирської посади. Раніше за інших повернувшись із кухні, вони вкладали в речові мішки свої казанки і розмовляли про Сталінград.

— Усе пре й пре? Коли ж цьому кінець буде? — бідкався Ковш, стоячи на колінах біля свого місця. — Коли він спиниться?

— Чого тепер йому спинятися? — сказав із далекого кутка майор, не молодого вже віку, з одвислим животом чоловік, як виявилося потім — колишній начфін якоїсь розбитої піхотної частини. — Тепер йому треба Сталінград узяти, щоб перерізати Волгу. Щоб бакинську нафту перекрити.

— А хіба Баку на Волзі? — запитав Ковш.

— Не на Волзі — на Каспії. Але шлях звідти тільки один — по Волзі. Ану, глянь сюди…

Вони замовкли, зашурхотіли папером, напевно, щось розглядаючи на ньому. В географії Голубін розбирався не дуже і погано уявляв собі теперішній район бойових дій на Півдні. Збагнувши, що в майора карта, він підняв голову і скинув із себе кожушок.

— Ось, бачиш? — водив по карті пальцем майор. Це була маленька, видрана із шкільного підручника карта європейської частини Союзу, і вони почали роздивлятися її — визначати лінію фронту.

Голубін побачив розташування міст і здивувався. Справді, він навіть не міг уявити собі, що Сталінград так далеко в Росії, що Волга аж за Москвою, що Кавказ на кордоні з Туреччиною, а Баку ще далі — коло самого кордону з Іраном. Здуріти можна, як далеко зайшли німці!

Кілька днів після того він ходив, як очманілий, — щось робив, розмовляв чи мовчав, а з його голови не йшло тривожне до болю питання: як Сталінград? Зрештою, він уже знав, що доля цього міста вирішена, що рано чи пізно його візьмуть німці, як вони взяли Мінськ, Київ, Харків і багато інших великих і малих міст, і війна на тому закінчиться.

Це було страшно, неймовірно, та мабуть, інакше повернути уже не можна.