Василь Биков - Піти й не повернутися

Боячись збудити Антона, Зоська тихенько розгребла в норі сіно й боса вилізла зі стіжка.

Була ясна зимова ніч, сніг перестав сипати, ніби тихіший став вітер, трохи морозило. Все довкола біле, по-святковому вбране, як це буває лише в ніч, коли випаде перший сніг. У снігових сутінках зникали зарості чагарника, скраю заплави тьмяно дрімали обсипані снігом стіжки; тільки їх і було видно серед свіжого снігу, та ще сіріла поблизу присипана снігом трава. Решта світу притаїлася в сутінках зимової ночі, притихла, стиснулася до ранку. Угорі виднілося без зірок і місяця небо, що матово і рівно світилося, напевне, відбитим од снігу світлом.

Зоська збігала за стіжок і знову повернулася до нори. У непросохлому одязі її відразу пересмикнули дрижаки, і вона квапливо рачки полізла в нору. Тут було тепло, справді, диханням вони добре зігріли цю свою схованку, і Зоська подумала, що завтра шкода буде кидати її. Але кидати треба. Зранку вони знайдуть брід через річку, напевно, вже Антон знає, як переправитись, щоб цього разу не скупатися, мабуть, він кмітливий, а головне дужчий. Цікаво, все-таки, скільки йому може бути років, подумала Зоська, хоча і з вигляду ясно, що він старший за неї, напевно, йому близько тридцяти, мабуть, уже не хлопець, а дядечко.

Вона знову полізла під теплу полу кожушка. Антон, сонно зітхнувши, близько привалився до неї, і вона солодко притихла, ледь помітно здригаючись і потроху гріючись. Вона швидко й міцно заснула, ніби потрапила одразу в інший сумовито-тягучий світ сну. Чомусь стало дуже тривожно на душі, яка незрозуміло чому краялася, хоча тривалий час нічого поганого з нею не траплялося, та в сонній свідомості все розширювалася — росла тривога, причина якої була для неї невідома. Якийсь час, ніби пам'ятаючи про реальне, вона спантеличено запитувала себе: чому так? Усе ж було добре, надто поганого ще не сталося, вона не одна, з нею той, про кого вона недавно ще тільки мріяла, щоправда, не Антон, хтось інший і ще невідомий, але безсумнівно добра, своя людина. Однак чому він зробився якийсь непевний, мов диявол і ангел в одній особі, і найболючішим для Зоськи була ця його непевність. З плином часу невиразні душевні переживання самі собою припинилися, почалася інша частина сну. Зоська побачила себе край кам'янистого урвища в горах, де вона жодного разу в житті не була і навіть не знала, які вони. Але тепер Зоська виразно бачила голе шершаве каміння з гострими краями розломів, за які вона з усієї сили чіплялася пальцями, щоб якось утриматися на урвищі й не впасти в безодню. Вона не озиралася, але спиною відчувала за собою провалля, куди все більше сповзала. Їй треба хоча б на що-небудь ступити, обіпертися ногами, вона шкрябала по камінні, але ступити не було на що. Тоді вона спробувала кричати, однак голосу не було, з грудей виривалося незрозуміле глухе мичання, і ніхто не йшов допомагати їй, хоча, знала вона, той чоловік був десь поруч. І ось нарешті він з'явився над безоднею, але вона не впізнала його. Це був хтось інший, чужий і огидний, до неї протяглася його рука-лапа, з чорними, як у ведмедя, пазурами. Зоська злякалася цієї лапи більше, ніж безодні, глухо крикнула й зірвалася з урвища. Кілька секунд перед тим, як розбитися в проваллі, вона виразно усвідомлювала, що гине, але за мить до загибелі прокинулася.

Крізь розворушене сіно в нору проникало тьмяне світло похмурого ранку й задував вітер, Зоська згадала, де вона, відкинула полу кожушка й намірилася вискочить, але тільки сіла, нахиливши запорошену сіном голову. Антона в стіжку вже не було. Все ще переживаючи свій страшний сон, Зоська прислухалася, десь поблизу чулися кроки, й вона тихенько покликала:

— Антон! Голубін…

— Що? Прокинулася! Ану, вставай! Виходь на зарядку!

Поволі звільняючись од сонного страху, вона почала квапливо збирати свій втоптаний у сіно одяг, який майже висох, тільки спідниця й чоботи були ще мокруваті. Лежачи, абияк одягла на себе спідницю і з чобітьми в руках вискочила зі стіжка.

Починався пізній зимовий ранок, над заплавою виднілися, випливали з потемків невиразні вночі плями, то були чагарники, поодаль темніла смуга хвойного лісу. На присипаній свіжим снігом траві стояли чотири стіжки. Зоська впізнала той стіжок, де вони учора спробували влаштуватися на ніч. Коло нього з підкаченими рукавами спідньої сорочки натирав снігом шию Антон. Як тільки вона вилізла з нори, він здавив дужими руками сніжку і жартома жбурнув у неї. Зоська мимоволі ухилилася, сніжка м'яко хляпнула об стіжок і розсипалася.