Галина Вдовиченко - Тамдевін

А вовкам — хоч би що. Якби були отруйнi тi гриби, вовки б їх не торкнулися. Натомiсть — я ж бачив — товкли їх не менше за мене. То що ж це зi мною?

Коли сутiнки загусли як чорничний кисiль, вовкiв охопило занепокоєння. Забiгали взад-вперед, розбурхуючи сухе листя, нервово метляючи хвостами та принюхуючись до чогось у повiтрi. Я й сам покрутив головою, вiдшукуючи джерело нового запаху — у вечiрнiй прохолодi лiсу виразно домiнувала металева нотка. Новi вiдчуття не давали оговтатися, пiдступали одне за другим, накриваючи з головою. Уперше в життi я чув сигнали, якими обмiнювалися Кум, Дункан та Гай. Як шаман з берегiв рiки Печори, який знав мову вовкiв. З вовчих пащек лунали майже невловнi звуки — так, мовби хтось налаштовував радiоприймач, i радiохвилi давали про себе знати ледь чутним пищанням такої високої частоти, яку дотепер не сприймало вухо. I цi сигнали означали, що нам варто пошукати надiйне укриття. Чим швидше, тим краще.

Здiйнявся вiтер. По деревах хтось провiв гiгантською долонею. Одне за одним вони позгиналися пiд загрозливим кутом: ось-ось поваляться на землю! Листя, пiдхоплене буревiєм iз землi та зiрване з гiлок, змiшалося з хмизом та пiском, хуртовиною понеслось у повiтрi.

З шуму вiтру виокремився один звук, нiби десь далеко, наближаючись, дзеленчав дзвiночок. Його перебив пронизливий свист — ляснув бичем з-за дерев, звiдти, де пролягала лiсова просiка.

Що за чортiвня?

Шерсть на вовках стала дибки. Вони позадкували, вже майже у темрявi, сяючи очима немов у кiноплiвцi, пущенiй у зворотному режимi. Укрилися за старим кореневищем, вивернутим з землi давньою негодою. Сили миттєво повернулися до мене. Щойно не мiг вiдлiпитися вiд стовбура та спуститися в яр до води, а тут, забувши про спрагу, слабкiсть у тiлi, тремтiння в колiнах, пiдвiвся. Втягнувши голову в плечi, кинувся шукати прихисток за коренем-павуком.

Звичайний iнстинкт самозбереження погнав в укриття за моїми чутливими товаришами. Сховавшись за розчепiреними, грубими як рука пiдземними гiлками, вивернутими назовнi та обвiшаними травою-в'ючкою, ми почули й побачили неймовiрне.

Не торкаючись землi, мчали сивi конi весiльного поїзда. Наречена у вiнку та наречений з букетом на грудях, дружки й дружби, музики та гостi. Так шумно та з таким виттям вiтру, аж курилося за ними! Тупiт, гуркiт, передзвiн, гоцання, бубни, скрипка, голоси, смiх… Але нiби через вату. I кольори приглушенi, сiрувато-коричневi, як у старому кiно, i плiвка понищена — зображення блимає, миготить бiлими цяточками та скаче на екранi рисками-хробачками. Моторошно вiд тих гучних веселощiв, аж волосся стає дибки.

Гiгантська вирва втягнула весiльний поїзд. Вiн зник у шлейфi сухого листя, яке не розлiталося вiд нього на два боки й не курилося позаду, а летiло за гучною кавалькадою вперед, бо усе, що опинилося на дорозi, засмоктувало в невидиму дiру за деревами. Мої вовки зрiвнялися iз землею, втиснувшись у траву — не вiдiрвеш. Я й сам розпластався, вчепившись обома руками в жмути густого споришу, аби не опинитися у тому дивному почтi…

Вляглося в одну мить — немов нiчого й не було, i ми попадали у сон, як у запаморочення. Спали мертво.

…Наступного дня, коли сонячне тепло розлилося по схилах i жодний порух вiтру не торкався кущiв та дерев, я так i не зумiв второпати, що це було: сон чи галюцинацiї. Вовки поводилися так, нiби нiчого дивного з нами не вiдбулося, нiби не стояла дибки шерсть на їхнiх загривках. Лiниво переглядалися мiж собою, але я вже не чув тих звукiв високої частоти.

…Довгi мiсяцi мене пiдтримувала впевненiсть, що нiчого непоправного зi мною тут не станеться. Я вiрив: природа схвально ставиться до того, що роблю, що вона є моєю спiвучасницею. Вiдчував її мовчазну пiдтримку. Поки не закiнчу добромильського експерименту, усе буде гаразд. I терпiння менi не забракне.

Не раз згадував побачений на Тибетi хiд пiлiгримiв. Навколо священної гори Кайлаш (її висота — 6700 метрiв) на висотi п'яти — п'яти з половиною тисяч метрiв вони йдуть стiльки, скiльки можуть. Зробити одне коло — подолати понад пiвсотню кiлометрiв. Хто робить десять кiл, хто двадцять. I лише той, хто сто вiсiм разiв обiйде вершину, на якiй, за переконанням тибетцiв, живуть боги, зможе досягти нiрвани. Альпiнiсти не пiднiмаються на Кайлаш — нозi смертного не дозволено торкатися її вершини. Лише спробувати обiйти вершину, долаючи головний бiль та нудоту, — бодай раз.

Там, у найсвятiшому мiсцi Тибету, я зняв на вiдеокамеру дивний для європейця, заворожуючий хiд пiлiгримiв. Вони зосередженi на своєму русi, пiд час якого навiть необхiдне стає зайвим. У довгому шкiряному фартусi, з цупкими надiйними рукавицями-капцями на долонях. Раз — здiймають руки долонями докупи над головою. Два — руки на рiвнi пiдборiддя. Три — перед грудьми, де серце. Стають на колiна, спираються долонями об землю, лягають долiлиць, витягуючи руки перед собою, пiднiмаються, роблять крок уперед. I знову усе спочатку: стуленi долонi над головою, на рiвнi обличчя, бiля серця… На колiна… Пiлiгрим просувається вперед лише так — лiг-встав-крок, лiг-встав-крок… Монотонний та усвiдомлений рух.