Галина Вдовиченко - Тамдевін

На самому сподi лахiв виявилася ще одна шкура. Така сама шерсть як у попередниць мала натомiсть iнший, iржавий вiдтiнок. Я вiдправила її у багаття, спостерiгаючи те, як швидко тане вона у гарячих обiймах вогню. Позбирала зi стежки загубленi клаптi шерстi. Та й зупинилася. Три шкури. Не двi, не чотири. I окрас рiзний…

Почекайте, сказала комусь, заскочена несподiваною думкою, почекайте. Кум, старший вовк, мав плямистий окрас, я уявляла собi його немов у камуфляжi, попередньо перевiривши у довiдниках, що окрас вовкiв справдi буває досить рiзним, навiть у братiв. Другий, Дункан, який наприкiнцi роману зникає у невiдомому напрямку, типовий сiрий вовк. А третiй, найслабший, Гай мав навiть спочатку називатися Рудим, але смiшно позiхав iз прокволистим «га-ай», тому сам собi обрав iм'я. I саме у такому порядку опинились у моїх руках три вовчi шкури у хатi пiд Добромилем. Як таке може бути?

Як таке може бути???

Правдива життєва пiслямова до роману виявилася переконливiшою за будь-яку фантазiю. Хоча того, що я побачила, не могло бути нiколи.

Адже я вигадала цю iсторiю. Писала її натхненно, з любов'ю, дивуючись часом, як могла настiльки захопитися вовками й вперто намагатися зрозумiти їхню суперечливу натуру. А тим часом старi шкури чекали, аби хтось вивiльнив їх, кинувши у вогонь.

А може варто було залишити старi мисливськi трофеї, побитi часом та мiллю, у стодолi на стiнi? Ця думка промайнула, але була менi огидною. Гiрше вiд цiєї перспективи могла бути лиш спроба кинути шкури пiд ноги. Нiколи б такого не зробила, не змогла б принизити цього звiра.

Не знаю, як закiнчили свiй вiльний полiт цi вовки i для чого люди зберiгали їхнi шкури. Але знаю, що закiнчити своє перебування на землi вони мали не у стайнi пiд купою старого лахмiття, а у вогнi, у день повного мiсяця.