Галина Вдовиченко - Тамдевін

Друге полотно свiтилося зсередини золотаво-прозорим свiтлом, сивим, розчиненим у жовтневому повiтрi серпанком. Напиналися парусами пiдковдри на мотузцi, пiдпертiй довгою рогачкою. Вiдкривали за завiсою довгий ряд чистих слоїкiв, настромлених на зубцi дерев'яного порепаного паркану. Травинки прилипли до вологих яблучних бокiв — на стару лавку їх визбирала з трави дбайлива рука, не навчена викидати їжу. Жовте напiвпрозоре листя носилося заметiллю в повiтрi…

I серце стискалося вiд спогадiв дитинства чи, може, у передчуттi чогось важливого?

…Моя бригада, не чекаючи розпоряджень, спрацювала на випередження — зробили копiю з цiєї картини, принесли менi для фiнальних мазкiв та на пiдпис. Копiя, виконана у три пари рук з оптимальним розподiлом працi, була бездушною та порожньою. Та сама композицiя, той самий колорит, а настрiй iнший, сприйняття iнше. I — «не фонить». Щось найважливiше зникло.

— Фiгово, народ! — опустила я iнiцiаторiв на землю. — Невже самi не бачите?

Мої помiчники вирiшили, що для творчого звiту вибрали невдалу годину. Пiшли заливати розчарування у найближчий генделик.

…На зворотi третьої картини я написала по-українськи «Тамдевiн».

Хотiла закреслити. Свiтлана побачила й запитала:

— Це назва лiкiв?…

— Лiкiв? — менi стало весело, вона, мабуть, вирiшила, що ми тепер працюватимемо за пiдтримки якоїсь грошовитої фармацевтичної кампанiї. — Хiба вiд самотностi.

Свiтлана недовiрливо промовчала, не зрозумiвши, жартую чи кажу правду.

— Мiсцевiсть так називається, — збрехала я. Не хотiла нiчого пояснювати.

На картинi вiчнi мури замку Гербуртiв потопали чи то в туманi, чи то у хмарах. Сюрреалiстичнi краплi вологи збиралися у фiгури людей чи звiрiв, бентежило щось нечiтке, невизначене, утримуючи погляд. З дикої краси замку Гербуртiв проступала незбагненна хижацька сила. Приваблювала i вiдштовхувала, заспокоювала i лякала, нагадувала про забутi знання, про силу iнтуїцiї, яка не обманює i якiй варто довiряти. Це було мiсце, де був вiн. Можливо, й зараз.

…З того дня, як побачила двi червонi смужки на тестовому папiрцi, часто приїжджала у галерею ненамальованою. Мучив токсикоз, не даючи змоги вийти вчасно з хати. Один з останнiх днiв року почався вже традицiйно — мене вивертало над унiтазом…

Коли нарештi полегшало, прилаштувалася бiля вiкна з маленьким люстерком малювати вiї. За холодним склом — кумедна картина. Дiти катулялися iз заснiженої гори — перший покотився ковбаскою, за ним, притиснувши руки до бокiв, другий, третiй… Збилися внизу докупи, поборсалися, пiдхопилися, побiгли вгору, i знову один за другим — колодами донизу. Дiстануть вiд мам, малi розбишаки.

У маленькому дзеркалi побачила свою усмiшку. А нiчого так сьогоднi виглядаю…

Поки защiпала блискавки на чоботах, знову почало нудити — довелося вже вiд дверей бiгти у ванну. Туш розмазалася. Зняла залишки макiяжу косметичними ватками, глянула на годинник: у-у-у, нема коли красу наводити.

На роботу приїхала а-ля натюрель — блiда як мiль, з тiнями пiд очима.

— Що з тобою? — пiдняла ретельно прополотi брови Свiтлана. Вона розпаковувала замовленi через iнтернет ялинковi прикраси, зробленi з дерева. — Захворiла?

— Погано спала. Нiчого страшного.

— «Сьогоднi, 28 грудня, збережеться вiтряна погода, перемiнна хмарнiсть, мiсцями слабкий снiг, — бадьорим голосом повiдомляло радiо. — Метеорологи утримуються вiд довготривалих прогнозiв, але впевненi, що наступного року погода принесе не менше сюрпризiв, анiж нинiшнього. Тенденцiя до загального потеплiння збережеться…».

- Є два варiанти: бичкiв з коровами розвiшаємо. Або додамо ще й кульок торiшнiх…

— Я б саму рогату худобу залишила. А пiд ялинку — сiно.

— Та де ж його вiзьмеш?…

— Тодi без сiна. Чуєш, Свєт, зараз приїде один крутий замовник… У нас уже була попередня розмова… Будемо говорити про вигiдний контракт. Якщо йому мої ескiзи сподобалися, доведеться нам мiняти свої плани i попрацювати трохи у царинi реклами. Я — у себе.

Щойно вiдкрутила брасматик i провела кiлька разiв щiточкою по верхнiх вiях, дверi за спиною обережно прочинилися, Свiтлана помовчала i сказала чоловiчим голосом: — А рота, коли очi малюєш, для чого вiдкривати?…

Туш ледве не випала з моїх рук.

У дверях стояв вiн. Нi, не вiн. Нi, таки вiн!

Без бороди, поголений, усмiхнений. Очi тi самi — iронiчнi, бурштинового кольору.

Мороз обдав мене вiд скронь до пiдборiддя. Бракувало хiба зомлiти.

Але вiн, щось вiдставивши убiк, вже був бiля мене. Обхопив мiцними руками, розвернув, притиснув до себе спиною. Сухi губи вже торкалися шиї. I голова моя сама вiдхилилася трохи вбiк i назад. Так почувається горiшок у шкаралупi, квасоля у стручку, дитина в материнському лонi…