Галина Вдовиченко - Тамдевін

…Вишивка виструнчилась ромбами, вкрилась кольорами осенi — листям бука та дуба, голками модрини та смереки, бронзою золотого ранету та стиглими зернами кукурудзи, охопила весь рукав сорочки, витягнулась уздовж вуставок на горловинi та на зап'ястях.

…Гнучка лозина просвистiла в повiтрi, опустилася на спину, обпекла вогнем, розсiкаючи шкiру. Усе, що було сховане, що не знаходило виходу, вивiльнилось, вихопилось, пiшло через край, залишаючи на землi порожню шкуру тимчасового прихистку.

…Сила дається на добро, сила дається на зло. Можна її так застосувати, а можна iнакше. А як саме обираєш лише ти. На добро чи на зло.

…Щойно збудований замок захитався i зник, немов не було. Час повернув назад, у дозамковий перiод, коли тут стояв дикий пралiс, i ще ранiше, набагато ранiше, коли вивергалися вулкани, здвигалася земля, витискаючи з себе кам'янi брили, i ще ранiше — коли виростали, вигинаючись з глибин всесвiтнього океану, хребти майбутньої сушi… Нема вже тої молодечої енергiї, того потужного руху. Лише тиха та спокiйна старiсть гiр.

…Червонi прапорцi трiпочуть вiд вiтру. Снiг, прошитий пурпуровим пунктиром, роздiлений навпiл. Через кордон не перестрибнеш, це стiна, на яку натикаєшся з розбiгу, ризикуючи розквецяти собi лоба. Жени уздовж прапорцiв, поки не вивалиться язик i не заб'ється подих. Тiкай по внутрiшньому колу, втрачаючи останнi сили. Або ж метушливо рятуйся, плутаючи слiди усерединi резервацiї. Але знай: на вiдчайдушний стрибок нiчий дозвiл не потрiбен. Ти сам собi можеш сказати: вперед! Аби з пiднесеним подивом вiдчути — дверi не зачиненi, стiни не iснує, є лиш вiльний полiт i свобода попереду.

…Точно й вправно пiшла випущена стрiла, з легким свистом прошиваючи повiтря. Без жодного зусилля — точно у цiль. Вона щойно пiшла — а ти вже бачиш як вона, здригаючись, вiбрує у самiсiнькiй серцевинi. Невже стрiла з моїх рук? З твоїх, з твоїх, не сумнiвайся. Так завжди буває, коли бачиш цiль.

…Горiла сосна, палала… Ти думала — вогнем? Горiла, охоплена полум'ям? Нi. Вона весняним цвiтом палає. Вкривається червоно-жовтим вiд гори донизу, спочатку на верхiвцi — потiм внизу. Здалеку кинеш оком — горить! Немов полум'ям охоплена. — А я думала, в неї блискавка вдарила, ось вона i зайнялася. А чому дiвчина пiд нею стояла — не розумiла. — Зрозумiєш, бо покажу тобi, почекай лиш до весни…

…Тут мiсце особливе. Земля вiбрує. Енергiю випромiнює. — Я це вiдчуваю. — А я це твердо знаю. — А з часом чуєш, що робиться? — А що з ним робиться?… — Скiльки минуло часу, як гадаєш? — Гадаю… пiвжиття.

…Не бiйся. — Звiдки узялися вони? — А ти не бiйся. — А я й не боюсь, от тiльки менi лоскотно. Нiс менi облизав, дурник. — Вiн iще ж не дорослий, пiдлiток. А пiдлiтки завжди у дiвчат старших братiв закохуються, бодай трошки. Це Гай, вiн тебе перший визнав. Дякую, козаче, не забуду…

…Застрягла у пробцi неподалiк Фiнського вокзалу. Вже бачила Неву, а вибратися з пастки усе не вдавалось. Набережна сяяла передноворiчними вогнями. Короткий сiрий день за п'ять годин встигав спалахнути й згаснути. Вiдразу пiсля обiду наставав глухий темний вечiр, який безкiнечно довго переходив у нiч. Усi нарiкали на депресiю та напади безпричинної хандри. Нестерпно хотiлося сонця, свiтла, далеких обрiїв, прозорого срiблястого повiтря та лiсових пахощiв…

Час, змарнований у заторах, стiкав немов вода в каналiзацiю через зiпсутий кран. Я вже звикла у такi хвилини телефонувати, вирiшуючи рiзнi питання, робити манiкюр… У салонi, попри надiйну систему захисту та комфортний мiкроклiмат, вiдчувалася присутнiсть вiдразливих вихлопних газiв. Повiтря, перенасичене дiоксидом азоту, лiзло в нiс, викликаючи нудоту.

Сьогоднi особливо докучало це безглузде стояння серед металевої рiки, у яку можна було увiйти разом з усiма i вийти лише в компанiї, бампер у бампер. Ледве стримувалась, аби не припаркувати свого «братчика» й не пiти далi пiшки. Але автомобiльний сморiд стояв у повiтрi всюди, вiд нього нiкуди сховаєшся.

Нудотна хвиля пiдкотила вiд шлунка вгору, наповнила рот слиною.

За двi секунди вискочила з авто (бракувало лише зiпсувати оббивку!) пiд найближчу тополю — стала в снiгову кашу, зiгнулася навпiл, дивом не обтраскавши новi замшевi чобiтки. Коли трохи полегшало, нахлинуло нове вiдчуття: незнайома важкiсть у грудях спалахнула сотнями гарячих гострих голочок.

Я виструнчилася. Дорожня пробка стояла нерухомо. Чолов'яга в «Мерседесi» дивився на мене зi спiвчуттям — вирiшив, дурень, що я перебрала вчора й сiла за кермо пiсля бурхливо проведеної ночi. Я показала йому: все о'кей, не хвилюйся, дядьку. I знову зiгнулася над металевою решiткою, в якiй було ув'язнене дерево. Сморiд автотраси був нестерпним. Мене вивертало, незважаючи на порожнiй шлунок. Ще й розпирало в грудях, ще й невблаганно свербiли соски.