Галина Вдовиченко - Тамдевін

Це триває мiсяцями, поки вiн рухається навколо гори Кайлаш. Прямує до Будди, прямує до себе. Пiсля такої подорожi пiлiгрим починає iнакше дивитися на свiт, людей та на свої проблеми…

Кожен з нас — подорожнiй, у кожного — свiй шлях до себе. Чим довше я жив у лiсi, тим бiльше пересвiдчувався — природа має душу, вона живе за законами живої iстоти. Може тебе пiдтримати й допомогти, а може покарати. Вчився прислухатися до її пiдказок, розумiти її попередження, лiкуватися її дарами… Вiдчував себе її частинкою. Природа була на моєму боцi — вiдчував це i дякував за кожен день, за усе, що в ньому було, промовляючи подумки: «Позволь, Господи…» Просив дозволу завершити цю роботу i знав — до її закiнчення зi мною нiчого не станеться. Так буває, коли ти впевнений у тому, що робиш. Треба лише вiдчувати, чи твої кроки гiднi пiдтримки.

…Це сталося наприкiнцi мого перебування в херсонських степах. Кiногрупа, куди я потрапив консультантом, закiнчувала зйомки документального фiльму про тваринний свiт степiв. Залишалося зняти кадр, у якому, вiдповiдно до сценарiю, мав вибухнути автомобiль. Степ, суха трава, вiтер. Жодних змiн у погодi — i лиш один незнятий кадр. Чого зволiкаємо, зрозумiло кожному. Вогонь мiг наробити великої бiди, за кiлька секунд рознiс би полум'я на сотнi метрiв. Знiмати не можна. Чекаємо пiвдня. Дозволу на зйомки немає. Нарештi сторона, що приймала: «А, хай йому грець! Знiмайте! Може, обiйдеться». Усi — до режиссера. Той сидить i мовчить. «Знiмаємо?» Нi пари з вуст. «Знiмаємо?» — «Нi».

Пам'ятаю, я тодi з повагою подивився на режисера. Нiби вперше побачив. Дехто з його знiмальної групи не змiг приховати роздратування. На обличчях було написано: «Скiльки можна?!».

Але вiн сказав «нi».

I тут вiтер вщух, усе завмерло, вибiлена сонцем трава стала нерухомо.

«Давай!» — гукнув режисер.

Пiдпалили автомобiль, зробили два дублi, закiнчили зйомку.

А тодi здiйнявся не просто вiтер — буря. Я був упевнений: якби тодi режисер легковажно вiддав наказ: знiмаємо! — буря розпочалася б без зволiкань.

Додому їхали усi в одному автобусi, бiля режисера було вiльно. «Дозволите?» — запитав я. По дорозi у готель вiн сказав менi приблизно таке. Твоє призначення, твiй талант, твоя сила належать не тобi, ти — провiдник мiж Господом i тим, що повинен зробити. Якщо порушуватимеш певнi правила, переходитимеш межi (якi саме — вiдчуватимеш сам), то одного разу можеш прокинутися безсилим та безталанним, i вже нiчого не зумiєш. Тому роби своє, але не будь-якою цiною. I матимеш пiдтримку…Мiсяць наливався.

Хтось нiби спостерiгав за мною, вiв свої записи: що роблю, про що думаю. А я дивився у високе небо, дивуючись з приземленої думки, яка промайнула: закiнчу те, за що узявся, i перше, що зроблю, пiду в сауну. Проста нагорода за добре виконану роботу…

Бiле яблуко повного мiсяця зазирало у вiкно, бентежило душу. Як було спати в таку нiч? Анна пiдвелася з лiжка, тихо вiдчинила вiкно — шибки трималися на металевих шпiнгалетах — i впустила у кiмнату нiчну прохолоду.

Перед вiкном — крутий схил. На його краю нависала темною хмарою над Марiйчиним подвiр'ям стара яблуня. За нею, через невелике, майже рiвне поле — новий пiдйом. Вiд вузлуватого стовбура яблунi в мiсячному свiтлi вiддiлилася темна постать.

Серце опинилося в горлi, забилося сполоханою пташкою. Це був той самий бородань з лiсу. Анна не бачила його обличчя, але вiн побачив її i дав про це зрозумiти, вийшовши з тiнi дерева.

Ось що не давало їй спокою та сну — мiсяць та чоловiчий погляд. Першим було бажання сховатися за фiранку. Проте стрималась.

Вiн пiдняв руку, зробив повiльний жест — йди сюди. Не була впевнена, чи правильно його зрозумiла. Вiн повторив.

Анна бачила цю картину вдень — дерево i чоловiчу постать. Малюнок утворили бiлi хмари в синьому небi. Ще подумала: яка дивина, немов чоловiк пiд деревом. Зараз перед очима було те саме, лише як фотонегатив: темне дерево, темна фiгура на тлi повного мiсяця.

Нiч спостерiгала за обома, майже не дихаючи — завмерла, стихла, скрутила на нуль усi звуки, приспала людей. Анна кинулася до джинсiв, натягнула светр, взула кросiвки i, пiдхопивши куртку з крiсла, вилiзла у вiкно, намагаючись не шумiти. Несподiвана блискавична реакцiя.

Чому ж несподiвана?… Хотiла ж побачити його знову. Хоча б раз. Можливо, навiть посилала йому цю думку. I ось вiн прикликав її до вiкна своїм поглядом. Знала тепер, що хотiла цього. I тому причинила за собою вiкно, пiшла до нього натхненно й перелякано, знаючи наперед, що нi за чим не пошкодує. Її шлях зараз звузився до стежки вгору, вздовж струмочка з водою, попри джерельце, якому цiни немає.