Галина Вдовиченко - Тамдевін

А серйозних намiрiв вони не мали. Вона менi за день до зустрiчi говорила нiжнi слова по телефону. А колишнiй друг написав менi сюди: «Брате, невже мiж нами стане жiнка?… Я не маю щодо неї серйозних намiрiв. Тобi потрiбна iнша, не така…» Краще б вiн мовчав i далi.

У днi, коли та картинка ще сидiла у думках скалкою, я картав себе за безмежну довiру до них обох. Бажав їм взаємного розчарування, зради, хотiв, аби їм одне з одним було погано. То був бiль знехтуваного самця.

Чому вона мала зберiгати менi вiрнiсть? I чому мала розплачуватися за свою невiрнiсть? Адже з її боку усе це могло виглядати по-iншому. Як i з боку мого кращого друга. У кожного з нас могла бути своя правда. Розумiв це, але пробачити їм однаково не мiг.

Дiйшов до розлогого дуба й зупинився. Я мав забрати вовчий харч, який чекав у старiй скринi в дровiтнi. Пiти пiзнiше? А може, боявся пiдiйти до неї? Своєї реакцiї страшився?

Моя втеча виглядала як вияв слабкодухостi, визнання себе слабшим. «Повертай, — сказав я собi. — Тебе ця зустрiч не лякає».

Вона так i стояла бiля огорожi, схиливши голову. Побачивши мене, виструнчилась, опустивши руки. Зробила крок назустрiч.

— Пробач менi, Юрку! У мене через твою образу усе пiшло шкереберть, — говорила щиро. Але вона завжди говорила щиро, навiть коли брехала. — Як не пробачиш — не знаю як жити далi…

— Даремно ти приїхала, — мов чужим був мiй голос. — Повертайся додому.

— Вовки не пробачають, я пам'ятаю, ти казав. Але ж ми… не вовки…

Обiйшов її.

— Юрку… — тiльки й сказала.

Попрямував до стайнi, де чекала їжа для вовкiв. Щось темне й важке ворушилося в душi. Закинув собi на спину пiвтушi кози, потягнув до лiсу. На моєму шляху вже нiкого не було.

…Не спалося. Не йшла з голови та облiплена мокрим одягом чужинка. Її страх був матерiальним. Всупереч людськiй фiзiологiї я вiдчував його так само, як озон у повiтрi пiсля грози. Чужинка боялася мене немов дикого звiра, i це перевертало менi душу.

Мої, коли я вкотре пiдвiвся, пiдняли голови, подивилися на мене: чого ти? Чого крутишся? Слухняно лiг… Кiнець моєму спокою.

Дункан бавився з жабою — наскакував на неї як щеня, торкався лапами й носом, вiдстрибував, фиркаючи та пчихаючи. Знову налiтав на замучену, вже майже нерухому ропуху. I раптом, загравшись, як пес муху проковтнув її. А тодi сiв й здивовано завмер, осмислюючи, що це щойно трапилося.

Жаба — вовча їжа? Авжеж, це не випадковiсть. У рацiонi хижакiв — не лише земноводнi, а й такi несподiванi компоненти як гриби та ягоди.

Колись, починаючи дослiдницьку роботу в Печоро-Iлицькому заповiднику, був впевнений, що вовки їдять гриби лише в одному випадку — коли хворi i потребують природних лiкiв. Помилявся.

Одного разу спостерiгав дивну картину. Сiмейство сiроманцiв, немов овечки, мирно випасалося на схилах, щось вибираючи серед трави. Довго придивлявся у бiнокль, що саме так завзято поглинають вовки. Очам не повiрив: гриби! Навiть зневажливо пирхнув уголос. У моїх щоденниках спостережень вже були записи про те як вовки ловлять рибу — на печорськiй мiлинi вихоплюють кiгтями з води сьомгу та нельму…

Спостереження за харчовими уподобаннями хижакiв поповнилися новими враженнями. Моя трiйця не знала, що таке правдивий лютий голод, але й вони дозволяли собi гастрономiчнi експерименти. Не гребували навiть комахами.

…Грибами ми об'їлися вчотирьох, це були чистi й мiцнi лисички. Закусили їх холодною, вкритою памороззю ожиною, якою позаростали усi крутi пiдступи до замку. А пiд вечiр я пiдняв голову до неба, намагаючись вiдшукати джерело дивного звуку — i зрозумiв, що чую шурхiт крил двох орлiв у безхмарнiй високостi. Здивовано втупився у птахiв з розкинутими крилами: бачив, як вiбрує у потоцi повiтря срiблясте пiр'я, як ґудзики очей вишуковують на схилах поживу.

Усi барви лiсу, гiрських ближнiх схилiв та далекого ланцюга високих гiр проступили до найменших дрiбниць. Навiть стики мiж каменями у мурах замку, який щойно тонув у вечiрнiх сутiнках, наблизилися до очей, немов у фотооб'єктивi. Чув, як шурхотiли в грубому шарi опалого листя мишi. Лоскотало у носi вiд запаху ораної землi — хтось пiд горою готував нинi поле пiд зяб. Легкi-невагомi руки й ноги готовi були злетiти, залишаючись, проте, нерухомими колодами.

Сидiв, притулившись спиною до гладенького букового стовбура, i усмiшка не сходила з обличчя. Невже дiя псилоцибiну? — лiниво ворухнулася думка. Не вистачало нажертися галюциногенних грибiв. А може, лисички не зносили сусiдства з ожиною?…

Крутило в животi. Трохи попустило пiсля того, як зiбрав сили й змусив себе випорожнити шлунок.