Галина Вдовиченко - Тамдевін

Вовки не ворушилися, уважно спостерiгаючи за початком вистави. Перш нiж показати своє давнє вмiння, слiд добре розiгрiти м'язи. Я ще трохи повправлявся, розминаючись й одночасно обстежуючи поверхню землi, прораховуючи напрямок та кiлькiсть потрiбних крокiв, i поступово опинився на краю урвища. На тлi свiтлого нiчного неба три фiгури з настовбурченими вухами перетворилися на кам'яних iдолiв.

Вiдiйшов на край чагарника, розбiгся — i зробив потрiйне сальто, зупинившись на самому краєчку рову. У мене вийшло не гiрше як у Кума. Привiтав себе подумки iз вдалим кульбiтом та досконалим приземленням, краєм ока упiймав змiну у картинцi — глядачi зiскочили з мiсць та витягнули шиї.

Я згрупувався i тiєї ж митi крутонув через голову назад. Та краще б я цього не робив. Ще у повiтрi вiдчув, що не дотягну. Голова пiшла вперед, нога поїхала по травi, пiдбивши другу. Гепнувся, як мiшок з бульбою, мордякою у траву.

Вмiнням зупинитися вчасно я нiколи не мiг похвалитися.

Хотiв встати — але мене вже оточили. Заскавчали, кинулися лизати обличчя. «Дайте спокiй!.. Та вiдчепiться, кажу!» Менi було нiяково: ото кумедiю розiграв… Уявляю, як це комiчно все виглядало. Торкнувся забитого боку — нiчого, усе гаразд. Вiдлежуся, коли пiдуть на нiчне полювання.

У моїх був один ритуал, який виконували перед нiчними походами: ставали колом голова до голови — i починали кiлькахвилинний концерт. Коли вони вперше завили на рiзнi голоси, стало моторошно. Нiхто не вчив їх цього, i я не второпав, у кого першого заговорив голос кровi, хто перший перейшов на високi ноти. Здавалося, вони одночасно зрозумiли, що, утворивши магiчне коло з братами, дивлячись у небо, вони сповiстять округу про свої намiри.

Хто не чув вовчого виття, тому важко пояснити, що це таке. Хор моїх переяркiв ще не був злагодженим та досконалим. Вони вили високими голосами, але час вiд часу проривалося якесь плямкання, немов щось жували. I нагадували вiчно ремигаючих жуйки пiдлiткiв. Часом їх уривчастий гавкiт з елементами вищання скидався на пiдвивання молодих псiв.

…Це сталося в серединi серпня, два мiсяцi тому. Я пiшов на базу, де мене чекала чергова передача. Туша була на мiсцi, чистий одяг, хлiб, помiдори… Менi вже кiлька днiв нестерпно хотiлося помiдорiв — я написав про це Мироновi минулого разу. Помiдори не залишали пiсля себе чужих рiзких запахiв, тому можна було дозволити собi таку розкiш. Жадiбно вгризся у стиглий соковитий м'якуш, заразом вiдкушуючи вiд буханця хлiба великi куснi. Серед речей та продуктiв цього разу дiстав два листи — службовий та вiд Богдана, одного з моїх друзiв-альпiнiстiв, з яким ходили на Ельбрус. Вiн писав менi приблизно раз на мiсяць.

«Загинув Шарабура. 10 липня вони рiзали дерева на шкiльному подвiр'ї… Трагiчна випадковiсть, у яку важко повiрити. Найближчими днями вiн збирався у Швейцарiю, на Матерхорн».

Прочитав цi рядки кiлька разiв. Автоматично доїв помiдори з хлiбом. Не розбираючи смаку. Зробив короткий запис спостережень для передачi у центр, помiняв джинси, спакував одяг, який слiд випрати.

I пiшов до своїх, тягнучи за собою козячу тушу. Над шлунком усе закам'янiло немов нарив, смикало раз у раз.

Шарабура був моїм другом. Коли ми знайомилися, вiн сказав: «Iгор Шарабура, в народi Шарiк». Вiн був вiдомим скелелазом, альпiнiстом. Ми ходили разом на кавказькi вершини, кiлька разiв пiднiмалися на найвищi гори свiту, мерзли на ночiвлях у базових таборах перед останнiм пiдйомом на чергову гору-семитисячник, звикали дихати в умовах кисневого голоду, стояли на вершинi — прозаїчно, без героїчних думок, мружачись вiд шквального вiтру та зiщулившись вiд пекельного холоду, i сподiваючись на те, що нам тепер пощастить спуститися донизу, що гора, дозволивши пiднятися, вiдпустить нас живими й неушкодженими. Поверталися спустошенi, аби через деякий час планувати нову експедицiю… Шарабура мав свiй ритуал: перед пiдйомом хрестився зi словами: «Господи, поможи усi добрим людям в їхнiх добрих справах, а нам — бiльше вiд усiх!».

Я не встиг сказати йому, вирушаючи в заповiдне урочище пiд Добромиль, що певний час, не знаю скiльки — може два мiсяцi, а може два роки — житиму в горах, з вовками. Вiн сам про це згодом дiзнався, передав менi сюди листа: «Коли твiй експеримент закiнчиться — пiдемо на Мак-Кiнлiв у приполярнiй Алясцi. Я тебе чекатиму».

Коли ввечерi на пiдвищеннi мої стали в коло, пiдняли морди, i над горами попливло пронизливе виття — у мене за грудиною, бiля серця, луснув нарив, гаряча важка хвиля стрiмко пiшла вгору i хлинула в нiчне небо протяжним розпачем. Стоячи на колiнах, я розхитувався разом iз вовками, захлинаючись, закинувши голову — i повiтря коливалося вiд нашого багатоголосого реквiєму. Крик виривався, роздираючи горло, поштовхами, вихоплювався назовнi хижим тембром, на який не здатен людський голосовий апарат. Душу трусило й вивертало. До тiєї ночi я думав, що знаю самотнiсть, був впевнений, що вона нiма. Справжня самотнiсть, виявляється, мала голос — i це було звiряче виття.