Галина Вдовиченко - Тамдевін

«Швейк калiченою нiмецькою мовою почав розповiдати фельдфебелевi, що в одному полку, в одного офiцера був теж дуже слухняний денщик. Той робив усе, що забажає його пан, а коли його запитали, чи мiг би вiн за наказом свого пана зжерти ложкою його лайно, вiн вiдповiв: «Якщо пан лейтенант накаже — я жертиму, аби тiльки менi не трапилася там волосинка, бо я дуже гидливий i мене може знудити».

I ось.

«…Його разом з iншими потягли на Добромиль (! — оклик мiй. — Ю. К.), де мав початися ремонт дороги через Перемишль на Нижанковичi. В етапнiй канцелярiї Добромиля їх усiх переписали (…) Фельдфебель-перекладач уже зранку був трохи напiдпитку, а тепер зовсiм втратив здатнiсть бодай щось розумiти. Перед ним лежала сторiнка оголошень якоїсь нiмецької газети, й вiн виспiвував надрукованi в газетi оголошення на мотив маршу Радецького: «Мiняю грамофон на дитячий вiзочок», «Купую бите зелене та бiле вiконне скло», «Рахувати i складати звiти та баланси навчиться кожен, хто закiнчить заочнi курси бухгалтерiв».

Сидячи на пеньку, поваленiй колодi чи на сухому горбочку, а часом, у дощовi днi, пiд склепiнням вхiдної арки замку Гербуртiв, я списував цитатами грубi зошити, час вiд часу вiдкривав їх навмання, переглядаючи записи. Книжки замiнювали спiврозмовникiв.

…Першi легкi сутiнки вже намiтилися у пiсляобiдньому лiсi. З пiднесеної жвавостi своїх зрозумiв: час розiм'ятися. Бiг у прохолодi раннiх сутiнкiв — одна з улюблених наших розваг. Беззмiстовний вiльний полiт чотирилапих та двоногого. Я зривався з мiсця. Вовки — за мною. Їхнi спини з широкими хвостами, наставленими паралельно до землi, швидко вiддалялися вiд мене, але я намагався тримати темп скiльки вистачало дихання. Сiрi спини були менi як рука друга, на яку спираєшся заплющивши очi, з впевненiстю, що не зiрвешся й не оступишся. Хоч над водоспадом, хоч над урвищем. Цi кiлька хвилин розриву, що наростав мiж нами, були сповненi абсолютної довiри.

Поруч з ними, пiд час бiгу, я ставав витривалiшим. Приходила хвилина, коли вiдчував: досить! Однак долав зусиллям бар'єр першої втоми — i народжувалося друге дихання. Треба лише тримати рiвний темп, дивуючись, як довго можеш бiгти i як наркотично дiє цей стан…

Вовки часом мiняли напрямок, озиралися, перевiряючи чи я є позаду. Вони вмiють озиратися, всупереч стереотипу; це люди придумали, що хребцi вовчої шиї неповороткi й нееластичнi. Насправдi вони дещо масивнiшi нiж в iнших ссавцiв, але достатньо гнучкi, аби не заважати вовковi орiєнтуватися в просторi, маневрувати та бути поворотким. Але мiф гуляє серед мисливцiв, вони навiть козиряють цiєю приписаною вовковi особливiстю: не варто, мовляв, озиратися на минуле, застрягати у ньому. Тiльки вперед, як вовки! I це правда. Часткова. Оглядатися, оцiнюючи обстановку, вони вмiють.

Знесилившись, валюся на траву, у вечiрню росу, i вовки, озирнувшись i зауваживши втрату, повертають до мене. Навмання тикаються з розгону носами.

— Боляче! — вiдпихаю вiд себе нахабнi морди.

Регочу вiд надмiру почуттiв. Вовки стрибають навколо з пiдвиваннями та гарчанням.

— Йдiть геть! — кажу їм. — Замахався я з вами.

Точне визначення процесу. Саме так називають вовчий бiг — вовк «машеться», тобто скаче. Вовчi ноги трохи заплiтаються, i саме через те, що дрiбна рись виглядає дещо хибно, цей рух стає досконалими у своїй неповторнiй своєрiдностi.

Вовки з вольєрiв не здатнi на вiльний нестримний полiт. Вони можуть лише мрiяти про безкiнечний простiр, приречено тупцюючи у вольєрi. Але вiдчини клiтку, розчахни дверцята, випусти їх на волю — i сiрi, лякливо переступивши порiг, притискатимуться до ґрат, розгублено бiгатимуть вздовж мiсця свого ув'язнення. Звiр у неволi та звiр на свободi — нiби два представники рiзних сiмей. В неволi у вовкiв змiнюється склад кровi. Вони стають цiлком iншими створiннями. Зiрватись у вiльний полiт може лише вiльний вовк. Той, що вирiс у клiтцi, на це не здатний.

Iснує вiдоме мисливське правило (не без виняткiв, щоправда): вовк, потрапивши у пастку, вiдгризає собi лапу, аби видертись на свободу. Iнстинкт виживання вмикає невiдомi механiзми, дiє як анестезiя, спрямовуючи всi можливостi на досягнення мети.

Тi, хто працював з вовками, закритими у загонах та клiтках, можуть викинути результати своїх дослiджень на смiтник: canis lupus на свободi та у неволi немов належать не лише до iншого сiмейства, а й до iншого роду живих створiнь. Тепер я розумiв, чому дослiдники могли робити прямо протилежнi висновки щодо поведiнки цих хижакiв. Окремi особливостi поведiнки не можуть поширюватися на увесь рiд. Вовки — як люди, серед них також є iстоти благороднi, а є пiдлi, є смiливi та хитрi, а є боягузливi та пiдступнi. Робити узагальнення щодо вовкiв — однаково що робити узагальнення стосовно людей. Обов'язково знайдеться той, хто скаже: цi висновки — цiлковита нiсенiтниця. I обов'язково хтось заперечить: саме ця нiсенiтниця i є правдою.