Галина Вдовиченко - Тамдевін

Людей вiдлякувало, що колись тут жив знахар.

Почув про це, коли з кiлькох пропозицiй обрав саме хатинку знахаря.

Мене не зупинив мiстичний пiєтет горян до цього обiйстя, замiшаний на повазi та страху. Менi байдуже до казок. Оселя-iзгой — саме те що треба.

З першого погляду хатинка виглядала схованою за сiрою запилюженою марлею. У закутках пам'ятi промайнув давнiй спогад — хатка Баби Яги на сценi дитячого театру. Асоцiацiї з фанерними декорацiями щезли, коли кiмнату й кухню почистили вiд павутиння, прибрали, привезли постiль… Втiм, не надто часто виникало бажання користуватися цим притулком. Електрики тут, серед лiсу, не було. Печi я не розпалював, хоча вона чудово збереглася.

Приходив сюди зрiдка — раз на кiлька днiв, забирав їжу, мився, мiняв бiлизну. Писав звiти для «центру» i працював за комп'ютером.

У моєму розпорядженнi був ноутбук iз завжди зарядженою змiнною батареєю. Її вистачало на десять годин роботи — до наступного приходу Мирона, який постачав мене усiм необхiдним.

Я скидав черговий звiт на одну з флешок i залишав на поличцi, за паперовими квiтами. Потiм сiдав за роботу над кандидатською. Окремо записував думки, якi не лягали у форму звiту, виходили за межi наукової роботи. Вони стосувалися не лише вовкiв, там було багато особистого, про мiй теперiшнiй перiод життя. Я вперше дослiджував самого себе, свої можливостi, вперше починав себе розумiти.

Мирон, з яким ми не бачилися згiдно з нашою угодою, виявився iдеальним помiчником. Вiн непомiтно привозив менi передачi з «великої землi» i забирав те, що я залишав. Ми не спiлкувалися, бо я не мiг приносити до лiгва запах iншої людини.

…Одного разу вийняв з посилки похiдну туристичну плиту «Джмiль» з маленьким газовим балоном. I здивувався, хто б то мiг передати? Колеги були впевненi, що я живу у цiй хатi. А я тут навiть не палив, хоч у дровiтнi вистачило б дров не на одну зиму. Дим над хатою був менi не потрiбний, як i запахи диму та вогню на одязi та шкiрi. Вовки дуже прискiпливо сприймали мене пiсля кiлькагодинної вiдсутностi, обнюхували, часом навiть гарчали. Мусив бути обережним.

Правду берiг на потiм. Навiть вiд БеДе годi було чекати пiдтримки у цiй «аферi» з вiдмовою вiд тепла та гарячої їжi. Єдиною озвученою «дивиною» була умова повної усамiтненостi. БеДе сприйняв це з розумiнням, але щотижня чекав вiд мене звiтiв та виходу на зв'язок, i нервував, оскiльки погодився на таку умову i тепер мусив прикривати мене перед партнерами. Вiн, звичайно, ризикував. Але за те, що БеДе не втратив здатностi йти на ризик, я поважав його як науковця i як чоловiка.

Менi передавали заряджену мобiлку, я виходив на узвишшя неподалiк — там в однiй точцi з'являлася зона, i доповiдав керiвниковi, що живий та неушкоджений. З єгерем Мироном зв'язувався рацiєю або залишав йому записки з проханнями та дорученнями. Вiн єдиний з усiх знав про особливостi експерименту i прикривав мене, але вже вiд БеДе.

У коробцi з «Джмiлем» лежали ще й пакети зi швидкорозварюваною гречкою, чорний листовий чай, цукор, сiрники. Збоку побачив лист вiд мого друга Сашка. Там був такий рядок: «Не дуркуй, вари собi кашу та чай. Вовки вибачать тобi «Джмiля».

Не знаю, як Сашко здогадався, чортяка. Недарма ми знали одне одного з дитинства.

Менi перехопило горло, коли вперше пiсля тривалої перерви почув запах гречаної кашi, яка парувала в полумиску, а руки обхопили гаряче горня зi свiжозапареним чаєм. Найбiльше задоволення людина отримує вiд найпростiших речей.

Дав слабину — дозволив собi кашу з чаєм, поринувши в тiлеснi задоволення. Наступного ранку з винуватим виглядом подався до своїх.

По дорозi потерся бiля куща ялiвцю, аби перебити iншi запахи, якi, без сумнiву, залишалися на одязi, шкiрi та волоссi — на диво, вовки доволi спокiйно поставилися до мого загулу. Довше нiж зазвичай обнюхували мене, але чужинський слiд випадкової ночi не вiдвернув їх вiд мене. Вони обмiнялися мiж собою враженнями, навiть трошки посперечалися — i прийняли мене, вибачили, так як приймають та вибачають члена родини, котрий устругнув якусь дурницю.

Ось i новий висновок: не такi вже вовки непримиреннi до чужих запахiв, як традицiйно вважається. Якщо шлейф незнайомих контактiв приносить на собi член зграї — дiстане вiд своїх зауваження, а далi до його вибрикiв звикнуть як до проявiв важкого характеру…

I раз на кiлька днiв я почав дозволяти собi просту гарячу їжу та чай.

Хата, у яку приходив, була тепла й добротна. З сiней по драбинi можна було вилiзти на горище, встелене старим сiном. Просто з сiней йшли дверi у дровiтню, а звiдти у стайню. Пiд одним дахом тут колись жили i люди, i худоба. У хатi, стайнi та коморi збереглися необхiднi у господарствi речi, кухонне начиння, сiльськогосподарський реманент. Я торкнувся гiгантської щiтки на дерев'янiй основi з високими металевими зубами. Нiколи такої не бачив — на нiй, здогадався, вичiсували шерсть. Узявся за вiдполiрований руками держак старих граблiв iз дерев'яними зубцями. Тут чекали господаря коси, лопати, сапи, встромлена у колоду сокира i навiть трiснутi ночви… Нiчого не зрушивши, повернувся до кухнi, накинувши гачок зсередини на дверi стайнi — як було.