Галина Вдовиченко - Тамдевін

…Тi, що спускались вiд замку вниз, теж не здогадувалися, що за якихось п'ятдесят метрiв хижаки давали їм можливiсть спокiйно пройти, уникнувши зустрiчi. Вовки вмiють ставати невидимками не лише для тих, за ким полюють, а й для тих, хто не є об'єктом їхнього полювання.

Я навчився жити без людей, навчився регулювати свiй фiзичний стан, не давав собi психологiчно розпускатися, але коли випадало побачити або почути здалеку людей, настрiй псувався. Смуток i неспокiй заповзали в душу. Не розчув зараз жодного слова — лише невиразне бубонiння трьох голосiв та вiддалений смiх. Менi хотiлося почути про що вони розмовляють, з чого смiються…

У розiрванiй скобi замкових мурiв господарював вiтер. Колись це була потужна будiвля овальної формi, зараз в усiх отворах та шпарках напiвзруйнованих стiн завивало й пiдсвистувало, пiдсилюючи своєю щемливою музикою мiй настрiй.

…Ситi вовки подiбнi на ледачих собак. Спали, згорнувшись на сонцi клубочками. Початок жовтня видався напрочуд теплим, опiвднi сонце пригрiвало немов лiтнє. У золотистому повiтрi лiтали тоненькi пасма павутиння, зблискували пiд променями срiбними ланцюжками.

Час вiд часу пiднявши голову, хтось iз вовкiв змiнював позу, лiниво клацав зубами, ловлячи мух. Кум позiхнув i, пiдвiвшись, повiльно витягнув, не торкаючись землi, одну задню лапу, другу… Кiлька вправ з вовчої руханки я також робив щодня, у тому ж повiльному темпi звiрячого потягування. Коли вiдтискався вiд землi або пiдтягувався на гiлцi дуба, вовки обмiнювались мiж собою ледь помiтними рухами брiв.

За пiвтора року моє тiло вiдчутно змiнилося — зробилося сухим, жилавим та витривалим. У харчуваннi переважали простi продукти, сира городина, мiсцевi фрукти. Половину рацiону становило те, що передавали з центру, половину здобував сам, i це був пiднiжний корм — ягоди, гриби, горiхи, зелень, яблука та сливи iз закинутого саду бiля моєї лiсової хатки. На «ура» йшли також суницi, чорницi, ожина, бiлi гриби. Щоденна кiлькiсть їжi зменшилася щонайменше удвiчi порiвняно з попередньою нормою. Тут з'ясувалося, що насправдi голод — це не те, що ми вiдчуваємо у звичних умовах. Людина їсть, бо їжа близько, тому що пахне й кличе до себе, або просто настав час снiданку чи обiду. Справжнiй голод вiдсуває вбiк усi iншi вiдчуття та думки, тримає на собi увагу, аж поки його не вгамуєш. А те вiдчуття легкостi у шлунку, яке ми плутаємо з голодом — найкращий стан для функцiонування органiзму.

Хоча у першi тижнi й навiть мiсяцi менi страшенно хотiлось улюблених шашликiв з димком, политих кетчупом. Однак згодом минулося, звик.

Багато ходив пiшки, долаючи iнодi по тридцять кiлометрiв за день — вгору-вниз, вгору-вниз… Пiсля кiлькох годин активного руху наставав час лiнощiв та спокою.

Розiм'явшись та скинувши iз себе дрiмоту, ми з Кумом спустилися до джерела. За нами зашурхотiли по листяному килиму Дункан iз Гаєм. З водою проблем не було на усiй нашiй територiї — тут, де ми зупинились зараз, у яру з-пiд каменiв струменiли цiвочки прозорої води, утворюючи невеличкi загати. Кiлька разiв зачерпнув води долонями, iз задоволенням хлюпнув собi повнi жменi в лице. Вовки пили, голосно хлебчучи й розбризкуючи краплi.

Вiтер змiнив напрям. Коли ми повернулись на своє мiсце — теплий потiк сунув тепер у наш бiк вiд тої гори, пiд якою ховалося село. Кум влаштувався на своєму мiсцi та й задрiмав, аж раптом рiзко пiдвiв голову. Кiнчик його носа затремтiв. Вiн був зараз надзвичайно красивий — з нашорошеними вухами, виразною мордою, видовженою шиєю у комiрi густої шерстi. У моїх на мордах зазвичай легко читалося не менше десяти емоцiй: гнiв, страх, загроза, злiсть, панiка, покiрнiсть, ласкавiсть, настороженiсть, спокiй, веселощi… Хоча не кожен вираз я розумiв, як, скажiмо, порухи бровами пiд час моїх пiдтягувань та вiдтискань. А зараз Кум став утiленням максимальної уваги до того, що вiдбувалося на значнiй вiдстанi.

З Дункана, який лежав поруч, теж злетiв сон. Втягнув повiтря, схопився — i усi троє нервово забiгали, мiцно стискаючи пальцi та залишаючи на пiщаних острiвцях мiж поодинокими ялiвцями зiбранi у квiтку слiди.

Ми по-рiзному з вовками сприймаємо свiт, але висновки iнодi робим однаковi. Перш нiж вмикається слух та зiр, у вовка спрацьовує нюх. Вiн чує за вiтром запах живого навiть на вiдстанi одного-двох кiлометрiв. Я ж спершу чую, потiм до слуху пiдключаються iншi органи сприйняття. Завдяки вовкам я став уважним до запахiв, навчився розрiзняти в повiтряному потоцi не лише сильнi домiнуючi ноти — теплi хвилi запашного чабрецю чи аромат ялiвцевих гiлок, а також менш виразнi складовi композицiй — не просто випари торiшнього прiлого листя, а й сумiш запахiв молодих опенькiв, трухлявого пня, сухих чорничних заростей i ще чогось невiдомого.