Галина Вдовиченко - Тамдевін

Менi був ближчий Конрад Лоренц, саме його висновки пiдтверджувалися моїми дослiдженнями. Залишалося услiд за ним пошкодувати, що людство не має натури хижака. Як розумнi iстоти люди мали б поводитися вiдповiдно до вимог усвiдомленої вiдповiдальностi, насправдi ж демонстрували й демонструють цiлком протилежний тип поведiнки.

Деяким людям та людським спiльнотам варто повчитися у вовкiв: їхня вiдданiсть спiвтовариству викликає повагу. Вовк готовий не лише захищати своїх, вiн пiклується про молодших родичiв i має сильнiшi, нiж у людей, заборони на вбивство собi подiбних.

Так, вовки вбивають своїх. Я це бачив. Але для них це надзвичайна подiя — жорстоке покарання винних, знищення приречених на повiльну смерть, або реакцiя на вiдверту претензiю чужинцiв на територiю. Усi випадки так чи iнакше потрапляли пiд одну з цих категорiй. Та й самi згаданi випадки були рiдкiстю. Однак нiколи вбивство вовка вовком не було безглуздим…

…Кулькова ручка перестала писати. Я спробував розписати її на зворотi зошита. Чорнило таки закiнчилося. Зрадiв, знайшовши у кишенцi наплечника ще одну ручку, а стару сховав у ту саму кишеньку. Не так вже й багато смiття залишалося вiд мене, але усе до дрiбниць я приносив у хатку й пакував окремо.

Насправдi, продовжив я перервану думку, найкровожерливiша iстота на землi — людина. I не лише тому, що вона вбиває своїх одноплемiнникiв. Ми впевнено знищуємо свою домiвку, самi собi копаємо могилу. Люди живуть, втративши природний механiзм збереження роду. Нам здається, що хтось iнший, набагато впливовiший, повинен думати про збереження природи, а кожен з нас змушений лише приймати результат. I ми споживаємо, споживаємо, споживаємо — без мiри, руйнуючи все довкола.

Людина завжди потребує менше нiж вона має. Завжди. Варто лиш зазирнути у свої шафи та комори. Але людина цього не усвiдомлює.

Пiд час польових дослiджень я був готовий бачити прояви надзвичайної кровожерливостi вовкiв. Пiд впливом фактiв готовий був визнати iснування надмiрного їхнього потягу до знищення тварин, яких вони навiть не вживали у їжу… I переконувався в iншому: якщо вовк i брав зайве, то ховав поживу на майбутнє, або цим годувалися нахлiбники з лiсу.

Менi довелося зафiксувати два випадки вбивства вовками своїх родичiв. Одного разу це було добивання вовка, смертельно пораненого iклами кабана. Другий раз — кривава розправа над вчорашнiм ватажком. Менi цi факти не давали спокою, аж поки не зрозумiв, вибудувавши докази у логiчний ряд. У першому випадку вовк був приречений на агонiю — i родичi позбавили його вiд муки. Це було нiщо iнше, як вовча евтаназiя — звiр з розпоротим черевом сам посилав братам прохання про допомогу… У другому випадку старий вожак не примирився з тим, що прийшов час звiльняти мiсце молодому, сильному та витривалому самцю — i поплатився за це. Добробут та безпека вовчої спiльноти завжди вищi за комфорт альфа-самця. Ватажок, який добровiльно передавав свої повноваження сильнiшому, залишався при зграї на почеснiй «пенсiї» та пiд захистом спiльноти.

Пiд час експедицiї у Республiцi Комi, з камерою в руках я записав не одну касету про вовкiв. Одному з них вiдстрелили лапу на полюваннi. Вiн йшов по снiгу, стiкаючи кров'ю, десять кiлометрiв. Звiдки у ньому стiльки життєвої сили та впертостi? Згодом вовк на трьох лапах не раз потрапляв в об'єктив моєї камери. Йому не дали загинути вовки та воля до життя.

Люди живуть за iншими правилами, а нещаднi закони, якi самi ж встановили, несправедливо називають вовчими.

…У закинутiй лiсовiй хатинцi, де у старiй скринi дровiтнi єгер Мирон залишав нам свiжу тушу, я ночував зрiдка. Вона так i не стала менi домiвкою — на вiдмiну вiд Замкової гори, навколишнiх пагорбiв, схилiв та полонин, непрохiдних мочарiв з сухими безпечними острiвцями, темного глухого лiсу в урочищi… Там я почувався вiльно. А в хатинцi — нiби непроханий гiсть, якого господарi терплять, чекаючи поки вiн нарештi пiде.

Коли мої пiдросли, мiг приходити «на базу» хоч кожну нiч, особливо взимку. А надто, що вовки часто збиралися на полювання саме вночi. I вiдбувалося це на значнiй вiдстанi, а нерiдко за межами нашої територiї, кордони якої ми раз у раз позначали сечею та екскрементами, поновлюючи старi мiтки.

Вовки змалечку за мною до хати не ув'язувались, два-три рази намагалися супроводжувати, але я не дозволяв. Зупинялися, спостерiгаючи за мною — i повертали назад. Часом могли непомiтно дибати позаду або збоку чи не до самої огорожi, старої й напiврозваленої, але за неї нiколи не переступали. Навiть якщо не гнав їх геть. Закинута лiсова хатка, «пункт спостереження», ховалася в лiсi, серед заростей. Мiсцевi її обходили, не ступаючи на колишнє подвiр'я з кропивою вище пояса, здичавiлими яблунями та вишнями.