Галина Вдовиченко - Тамдевін

У бойовому запалi, який вже вийшов за межi гри, вони не помiтили, що бракує третього. Кум повалив Дункана, притиснув його лапою до землi, кумедно й скульптурно застиг над переможеним братом.

Фiнальна картина — переможець i переможений. Гру закiнчено. Я вимкнув камеру, задоволений вiдзнятими кадрами.

I прогадав. Це ще був не кiнець. Блискавично й вiртуозно вивернувши голову, Дункан щосили хапнув Кума за лапу, i той втiк, припадаючи та пчихаючи.

Такi збої у розподiлi ролей теж траплялися. Не завжди сильний виявлявся сильнiшим, часом вiн програвав. Бувало, що й голодний Гай загрозливо гарчав, вчепившись зубами у шмат м'яса. I стiльки в його очах та голосi було самовпевненостi, що Кум iз Дунканом вiдступали, вдавши, що нiчого особливого не вiдбувається.

Але зараз саме старшi розiйшлися не на жарт. Опанувавши бiль та секундну розгубленiсть, Кум повернувся до Дункана. Вони, як хлопцi-пiдлiтки, перебували зараз у тому небезпечному вiцi, коли необережний жест чи випадкове слово можуть призвести до жорстокої бiйки. Жоден з них не мав нинi намiру визнати себе переможеним. Шерсть на потилицях стала дибки, вони скалили зуби, оголюючи ясна, морщили носи, гарчали й кидались один на одного.

— Показилися, чи що?! Агов, хлопаки! Охолоньте! — спробував зупинити забiяк.

Та де там! Вони вже нiкого не чули, розпаляючись дедалi бiльше. Переплелися, вчепившись одне одному у вуха. Я крикнув щосили — нульова реакцiя, цiлковите захоплення одне одним i намагання поцiлити ближче до горла. Клоччя з загривкiв та бокiв летiло навсiбiч.

Лише за допомогою палицi вдалося розборонити братiв — нiщо iнше на них у цей момент не вплинуло б. Про камеру я геть чисто забув.

Приходили до тями як боксери, розведенi у протилежнi кути рингу. Вiдхекувались, зализуючи рани й не дивлячись одне на одного. А вiдiйшовши вiд бойового запалу, пiшли разом вкладатися до сну, нiби нiчого не трапилось.

…У небi повiльно кружляли два орли. Неподалiк замку часто можна було бачити цих королiвських птахiв. Розкинувши крила, неспiшно закручували траєкторiю польоту — без жодного зайвого руху довiрившись повiтряному потоковi. Лiниве безтурботне зависання у небi — я бачив це не раз — за одну мить перетворювалось на зiбраний потужний кидок до землi. I от вже гостроокий хижак набирає висоту, а в його кiгтях б'ється очманiла вiд жаху жертва. Могла б врятуватися, та надто захопилася дрiб'язковими справами, не помiтила над собою загрозливої тiнi, не звернула уваги на небезпечний звук… Хоча траплялося, що орел злiтав у небо без здобичi, бо той, кого вiн видивився з висоти, виявлявся обережнiшим та прудкiшим за нього.

Пiд старими мурами замку мої любили весело тлумитися або лiниво дрiмати. Нагрiте сонцем камiння довго тримало тепло… Зараз ми, не змовляючись, прямували до замку. Серед тамтешнiх руїн нас чекали затишнi мiсцинки, де ми не раз влаштовувалися на вiдпочинок. Раптом мої захвилювались, i через кiлька хвилин я почув голоси та смiх — неподалiк, за деревами та заростями лiщини, йшли люди. Вiтер вiяв вiд нас в їхнiй бiк, тому мої так пiзно їх вiдчули. А тi собi спокiйно гомонiли. Шлях вовкiв часом пролягає за кiлька крокiв вiд людини, але люди про це навiть не здогадуються, якщо поблизу немає собак та коней, якi своїм хвилюванням видадуть небезпечне сусiдство.

Почекали поки люди вiдiйдуть на значну вiдстань, спускаючись схилом в долину. Чекав, власне, я сам, бо мої зникли, розтанули серед лiсу. Знав, що вони поруч, але не бачив їх.

Роззирнувся. За мною стояв Дункан. Безшумно зайшов за спину, немов не торкався лапами сухого листя. Кум просто лiг де стояв, опустивши голову на випростанi лапи, завмер нерухомо — горбочок з опалого листя. Гай дременув назад, за кущi, не видно й не чути куди саме.

Одного разу у Комi моя польська колега, теж фахiвець з вивчення тварин у природному середовищi, поверталась на базу. Усi дослiдники базувалися на правому березi Печори, в селищi Якша. Барбара вже кiлька днiв проводила в польових умовах спостереження за вовком-одинаком. Я здалеку зауважив i Барбару, i вовчу тiнь, яка супроводжувала жiнку на незначнiй вiдстанi, вiд одного валуна до другого, вiд пенька до корча. Барбара не повiрила, коли я розповiв їй про побачене. Довелося показувати, де бачив вовка. По його слiдах ми вiдновили маршрут i встановили особу переслiдувача. Це був той самий одинак, за яким вона спостерiгала.

А коли поверталась додому, вони помiнялися ролями — вовк, якого пiдганяла цiкавiсть, йшов за своєю дослiдницею. Настiльки нечутно, що вона, досвiдчений науковець, навiть не зауважила за собою «хвоста». З його боку це було не полювання i не переслiдування, радше — спостереження за поведiнкою двоногого, який виявив до нього iнтерес.