Галина Вдовиченко - Тамдевін

Щоб мати певнiсть, що нiчого бiльше не трапиться, йшов за нею до села. Вона б мене не побачила, якби озирнулася. Хата, до якої вона поспiшала, виявилася першою вiд лiсу.

…Темрява давно накрила улоговину, замок i усе довкола, а я нiяк не мiг заснути. В очах стояла iржава поверхня трясовини… Переляканi очi… Облiплена мокрим одягом жiноча фiгура… Надiйна будiвля, яку я зводив мiсяцями, у якiй навчився почуватись захищено, похитнулася…

Давно не згадувався менi той весняний день позаминулого року, вiдколи моє життя зробило рiзкий поворот, пiшло юзом i не вiдразу вирiвнялось. Ще рiк тому я вiдганяв спогади, щойно вони нагадували про себе, а зараз вперше дозволив пам'ятi показати картинки, якi даремно намагався забути. Це сталося одночасно з початком експерименту в горах, точнiше — за день до того як я зiбрав наплечник i сказав, що готовий їхати пiд Добромиль.

Усе вiдбулося за анекдотичним сценарiєм «Повертається чоловiк з вiдрядження…», який у життi виглядає зовсiм не смiшно. Принаймнi у першi хвилини. Коли бачиш у подружнiй спальнi двох — дружину та найкращого друга. Ти ще не встиг, переступивши порiг, отямитись, усмiшка ще не сповзла з твого обличчя, а вже у пам'ятi закарбовується тваринний переляк їхнiх очей. I до тебе доходить. I ти робиш вiдкриття: виявляється, ти не здатний вдарити голого хлопа.

Пiшов на кухню в пошуках води, зашпортавшись на порозi в купцi лахiв. Мереживна бiлизна, яку подарував їй на день народження, та його светр — ми мали однаковi, лише рiзного кольору: купували разом.

Де ж вода? На столi — розкоркована пляшка шампанського, два фужери, цукерки. А вода?

На пiдлозi — домашнi закрутки на зиму. Трилiтровi банки з компотом. Двiчi вдарив ножем у металеву кришку i, припавши до бiльшого отвору, видудлив все, все до кiнця.

Наплечник чекав мене бiля дверей. Пiдхопив — i вийшов геть.

Переночував на кафедрi в унiверситетi, на стiльцях, у спальнику. А вже наступного дня — не лише у кiно та книгах трапляються збiги — з'ясувалося, що найближчими мiсяцями менi не знадобиться навiть необхiдне. Анi документи, анi грошi. Вирушаючи до вовкiв, я брав iз собою лише свободу. Вiд усього. Вiд почуттiв, прив'язаностi, любовi, дружби, слiв, обов'язкiв… Тодi здавалося, що мене чекають лише суворi закони виживання, мовчання, самотнiсть, спокiй у душi, гармонiя навколо та троє безпорадних сирiт-вовченят. А виявилося — не лише це. А й почуття, прив'язанiсть, любов, дружба, слова, зобов'язання… згодом.

А тодi на засiданнi кафедри БеДе повiдомив новину. То був голос долi. Поки усi сперечалися кому їхати першому, я вже знав, що ним буду я.

Навчився тут обходитися без жiнки. Сурогат часом кращий за оригiнал. Поможи собi, хлопе, сам. Сам п'ю, сам гуляю, сам си стелю, сам лягаю. Людина може давати собi раду буквально в усьому. Першi тижнi та мiсяцi в уявi спливало обличчя, яке було колись рiдним, i тiло… i спогади. Холод, негода, вiдсутнiсть нормальної їжi, мовчанка прочистили мозок. У головi прояснилося. Виявилось, що можна жити й без кохання. Цiлком можна.

Щоправда, почав забувати свiй голос. Мовчиш, мовчиш, думаєш про щось, i раптом вихопиться: «А я тобi про що?…» I думаєш тодi, хто такий «ти»? Чи то я до себе вголос звертаюсь? А потiм немов прорве — розповiдаєш вовченятам, як взимку з гори з'їжджали, приходили додому в затвердiлих штанах; вiд черевикiв до колiн грудки снiгу й льоду з них звисали сталактитами.

I голос мiй знову робився таким, як колись. Ми чуємо себе, коли нас чує хтось.

Часом нестерпно хотiлось опинитися серед людей на базарi чи у маршрутцi — всотувати незначущi розмови, ловити уривки фраз. Я не знав, що вiдбувається у свiтi. Що б там не коїлось — усе це вже було, i усе з того — марнота марнот.

Мирон, з яким ми бачилися лише раз, а далi спiлкувалися короткими дiловими записками, залишав менi на базi простi сюрпризи — варену картоплю у кожушку, загорнуту в кiлька газет, аби зберегти тепло. У зiбганому, розгладженому рукою номерi газети я прочитав, як полiтики з'ясовували мiж собою, хто i де був на День незалежностi, звинувачували одне одного та виправдовувалися. Натхненно витрачали своє життя на тимчасовi речi, про якi завтра нiхто й не згадає.

…У червнi минулого року, через три мiсяцi вiд початку експерименту, побачив колишню дружину. У лiсi бiля бази. Вона стояла спершись на огорожу, дивилась як йду до хати. Пiзнав її одразу та й зупинився. Махнув здалеку рукою. Що хотiв сказати цим жестом? «Не треба, повертай додому»? Щось таке. Пiшов назад у лiс. Якби той випадок, коли вони опинилися в одному лiжку, виявився хвилинним поривом, або навпаки, став початком нового етапу у життi двох близьких менi людей, я, можливо, зрозумiв би їх. Але вони дурили мене довго та усвiдомлено — зробив такий висновок, пригадавши кiлька очевидних фактiв, яким не надавав ранiше значення. Тепер вони вишикувались у переконливий логiчний ряд. Такого наївного та легковiрного телепня грiх було не пошити у дурнi.