Галина Вдовиченко - Тамдевін

I найперше — я, якого довелося б дiлити не лише з братами, а й з чужинкою. Так чи так саме з ним ми помiнялися ролями — з власного рiшення пройшовши шлях самiтника, я повернувся до своїх, а вiн пiшов вiд своїх, обравши шлях вигнанця-одинака.

Вовки як люди. Жодна схема щодо них не працює, усi узагальнення хибнi. Кожен з них — особистiсть, що не пiдлягає унiфiкацiї та спрощеним оцiнкам.

…Менi снилися три вовчi постатi на тлi нiчних мурiв замку. В отворах та щiлинах гуло, пiсня вiтру нагадувала вовче виття. Я прокидався — i цей звук ще стояв у вухах. Його вiдгомiн танув вже наяву, а може, це гудiв вiтер у шибах старої лiкарнi. Я не мiг сказати напевне.

Дописуючи кандидатську дисертацiю на лiкарняному лiжку, я весь час робив одну автоматичну помилку. Пальцi вперто набирали на клавiатурi замiсть «вовки» слово «вовiк». Санiтарка Ганя принесла менi Бiблiю. Погортав i знайшов в Екклезiаста фразу: «… i нема над твариною вищостi людям».

Я писав про вовкiв, не знаючи вiдповiдi на найважливiше запитання. Чому Дункан так впевнено повiв мене у пастку, i чому пiсля цього я бiльше його не бачив?…

Липень 2008 — сiчень 2009

Минуло трохи бiльше трьох мiсяцiв пiсля завершення книги про вовкiв. Я ще час вiд часу заглядала у текст, вносила деякi правки, але вже почала писати новий роман, i перебувала на iншiй хвилi. Однак приїхала дев'ятого травня пiд Добромиль — i вигадана iсторiя стала перед очима. Ось тут, пiд цим деревом, Анна побачила тiєї ночi чоловiчу постать… Джерельце на подвiр'ї, яке показувала подрузi Марiя… Одна хатина на узвишшi, самотня й напiвзруйнована, друга — та, яку обминають люди: обидвi з уявних перетворились у романi на дiйснi, стали «базою» дослiдника вовкiв у лiсi.

А там, за горою, замок Гербуртiв…

Пiвтора роки тому, пiзньої осенi, я побачила тут вовка. Вiн перебiгав биту дорогу у закинутiй частинi гiрського села, де хати давно забули про своє призначення — давати людям тепло й прихисток, палахкотiти ввечерi вiкнами. Сiроманця не злякали вогнi автомобiльних фар, вiн навiть оком не повiв у бiк чужинцiв, не дозволив собi метушливого поспiху. У свобiдному гiдному польотi пiшов схилом вгору потужними стрибками.

Розповiдь про цю зустрiч не здивувала мiсцевих людей. Вовки не раз тiєї осенi 2007 року нагадували людям про свою присутнiсть, прийшовши з глибин заповiтного урочища на кордонi з Польщею.

Той красень-вовк, що бiжить не ховаючись, довго стояв перед очима.

З несподiваної зустрiчi, як iз зернятка, що впало у теплий ґрунт, почався складатися роман про вовкiв i про людей, про вовчi закони, якi ми переважно розумiємо зовсiм по-iншому…

Вигадана iсторiя роману вiдбулася саме у цьому мiсцi, рiвно через рiк пiсля пам'ятної зустрiчi. Нагадувала про себе прототипами на кожному кроцi. Улоговини, джерельця, пагорби, лiсовi хащi, замковi мури, старi хати поєднувались в уявi, перетворювались на iншi, робилися такими, якими вони згодом постали у романi. Я б нiколи його не написала, якби одного разу, випадково, не купила стару хату у цiй мiсцинi. Тут природа нашiптувала свої оповiдки, починала розповiдати безлiч iсторiй. Передчуття однiєї з них мiцно зачепило мене, перетворившись через кiлька мiсяцiв у книжку.

…На початку травня я натхненно узялася облаштовувати хату, уявляючи, як тут незабаром вiдпочиватиме моя численна рiдня, мої давнi друзi та друзi-письменники, якi надихатимуться тишою, красою й мiстикою тутешнiх мiсць.

Нiч перед тим була свiтлою — усе довкола як на долонi у свiтлi круглого небесного лiхтаря. Наступного ранку у розчахнутi вiкна летiв знадвору, вкривав пiдлогу вишневий цвiт. Мене пiдганяло до роботи бажання вiдреставрувати стару шафу, знайдену у дровiтнi, але довелося час вiд часу вiдволiкатись — палити старi речi зi стайнi. У вогнище, розкладене на подвiр'ї, ми пiдкидали подертi матраци, злежалi пальто та куртки, зiжмаканi шкiльнi портфелi… Я витягла з купи смiття, вiдклала вбiк кiлька давнiх вишивок — вони житимуть у цiй хатi в оновленому виглядi, у рамках, пiд склом. Серед лахмiття виявилася безформенна плямиста шкура, без шиї та кiнцiвок. Поки тягнула її до вогню, вона розсипалася у руках — губила клоччя шерстi у траву. Не кабан, не вiвця, не баран, не лисиця…

Полум'я радо зустрiло висохлу скоцюрблену здобич — спалахнуло, кинулося вгору. Довелося вiдступити вiд жару.

Винесла на весняне сонце другу шкуру. Вона збереглася набагато краще: потужна шия i широкий лоб, вуха розмiром зi сiрниковий коробок — мiцнi й акуратнi, як на картинках у довiдниках. Це був вовк. Сiра спина на боках ставала свiтлiшою й переходила у майже бiлу пiдчеревину. Вiд грубого хвоста залишилась лише верхня частина. У вiчi впадала одна особливiсть — поєднання довгої й грубої верхньої шерстi з густим штивним як схiдний килим пiдшерстком. Що з нею робити?… Думка не встигла випередити порух руки — шкура немов сама собою з полегшенням лягла у полум'я. Воно принишкло пiд нею на кiлька секунд, а отямившись, заковтнуло поживу цiлком, вистрiлило у небо стовпом диму та сотнями мерехтливих iскорок.