Александр Подервянский - Множення в умі, або Плинність часу [збірник]

Недосконалість світу заїбала
І завела в ці нетрі нас з дружком:
Ми не бажали більше брати участь
У змаганні всіх тих недоносків,
Що цілий день тільки і думають про те,
Яким би робом їм залізти в телевізор,
В маленьку цю коробочку
Із сурлом чорнопиким,
Що продукує цінності духовні,
А сам, падлюка, зроблен із пластмаси,
Яка до світу матер'яльного належить.
З цим парадоксом заїбався я —
Не хочу більше я дивитись на блядєй,
На тлі яких опецькуватий недоумок
Викручує фігури рітуальні
Своєю сракою колгоспною, в перерві
Між засіданням в парламенті.
Там про духовність трохи попиздів —
І знов біжить співати в тєлєвізор.
І шо за жизнь в людей, чому не міг
Він всидіти на місці, у колгоспі?
Він був би там завклубом, і дівчатам
Співав би він про кропиву їбучу,
Що нею був колись відпизджений в дитинстві,
І з того часу він забуть її не може,
Бо срака ще йому болить і досі…

Але хіба один він засмердів
Повітря наше чисте і прозоре?
Ось подивись на тьолку дурнувату,
Що з пацаном на шкірянім дівані
Пиздять про хуйзна-шо. Вона йому:
«Ги-ги», а він їй: «Ги-и».
Так півтори години
Вони спілкуються. Я йобаний цей ящик
Затяг в мішку на гору, звідки видно
Лани широкополі, забудовані потворними
Будинками для бідних…
Там я посцяв і трохи покурив,
А потім пизданув його безжально носаком
Американського важкого черевика
(Так раньше в «Крокодилі» малювали
Жахливих упизднів, що пиздять Дядю Тома).
I ящик поскакав, як молодий гепард,
Аж раптом на шляху його з'явилась
Пружна і біла храмова стіна.
І вперше тут його зауважав я:
Він не звернув, він впертим чорним лобом
Хуйнув об ту стіну, і розлетілись
Із охуєнним вибухом мозги його японські.
Я ніби чув його останній подих
І крик: «Банзай тено!», між тим біля стіни
Вже дітвора цинічно бавилась його кишками:
Що ж – він жив хуйово,
Помер – я к герой.
Нам звична жизнь, як старий геморой,
А смерть незвична нам, і це – буття закони,
Бо всяка жизнь – слабенькі виєбони,
У порівнянні з смертю кожен з нас
Всього лиш мєлкій ітруслівий підарас.

Але і тут, в місцях цих пасторальних
Нам спокою нема, я чув, шо репортери
Шось про нас пронюхали, то, мабуть,
Цей недоносок напиздів, що хвастається
Всім, який він є успішний,
А ми його з Петром їбали вдвох —
Він тільки верещав,
І нам з Петром на пам'ять
Подарував по кепочці.

Прокинувся дружок мій інфантільний
І криками Аврору зустрічає!

Того не знає він, що замість Еос
Рожевоперстої – зустріне він мене!
Щоправда, пальчиків рожевих я не маю,
Натомість маю ніж і м'ясорубку.
Якщо сюди додати гострі зуби
І голоду стабільне почуття,
Отримаєте ви портрет маньяка…
Но я не є статевим павіаном,
Тбаться зовсім щось не хочеться мені,
Натомість жерти хочеться. Ділєма
Ця Фрейда не стосується, скоріше
Природний це протест, шо всі худі пиздять,
Що жерти нє прєстіжно, а прєстіжно
Бути стільним і замість «Блядь!»
Казати «Bay!» чи «О-о!»
Це «О-о!» особенно мене заябує.
Тупо їбатись – тоже нєпрєстіжно, а прєстіжно
Дружить з красівим парікмахєром
І разом з ним удвох ходить на «паті»
К стілістам крєатівним…
Тут не хочеш стати людожером —
Мусиш! – щоб зжерти все це падло…

От кляті мандавошки боляче кусають!
Колись попробував я їх порахувати:
Світив ліхтариком на хуй, дивився в лупу,
І склалося переконання в мене,
Що їх там не багато – може, двійко…
Одне маненьке, миршаве й гуняве,
А друге із такой товстою пикой.
Я їх назвав Марат і Глеб.
Спитаєте – для чого?
І я вам відповім, що завжди треба
Персоніфікувати те зло, з яким
Боротися ви хочете; канкрєтно
По іменам назвати всіх пройдисвітів,
Аж потім карасіном їх труїти.
Або казали опитниє люді,
Шо серной маззю харашо помазать,
Бо я спочатку кулаком їх пиздив,
Та тільки синяки набив на яйцях.