Франческо Петрарка: Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

Франческо Петрарка помер у ніч з 18 на 19 липня 1374 року – за день до свого 70-літнього ювілею, з пером у руці, над рукописом книжки про Цезаря до циклу «Життя славетних мужів». Помер у власному будинку, в Аркві під Падуєю, де жив в оточенні рідних – дочки, зятя й онуки. Помер у незгасному розквіті слави: коли, за два роки до того, в час однієї з тодішніх місцевих воєн, він повертався додому річкою По, ворожі армії припиняли бойові дії і пропускали кортеж поета з маршальськими почестями. Помер… За життя він часто думав про смерть, писав про смерть… а слави у віках зажив як ніким і ніколи не перевершений поет кохання.

На початку третього тисячоліття, точніше, у 2004 році, на який припало сімсотріччя від народження Франческо Петрарки, вирішено було вшанувати пам’ять славетного поета гідно доби високих технологій, а саме – відтворити його матеріальний образ, застосувавши найновітніші наукові методи. Надто що останки основоположника гуманізму майже всі сімсот років дбайливо зберігались у мармуровій гробниці в центрі містечка Арква, здавна перейменованого на Арква-Петрарка. Прах переносився тільки у 1943-му, через бомбардування, у венеційський Палац дожів, а 1946 року реліквію повернули на місце вічного спочинку.

Проте на світову культурну спільноту чекало розчарування: виявилося, що разом з автентичним скелетом у саркофазі зберігається чужий череп – жіночий і років на сто старший. Коли, хто і навіщо підмінив голову в гробниці Франческо Петрарки, напевне залишиться загадкою, а портретні риси поета так і не буде науково засвідчено. Щоправда, вигляд скелета підтверджує, що Петрарка був на голову вищий не тільки від своїх, але також від пересічних наших сучасників (на зріст він мав, як видається, під 190 см). [2]

Згадка про цю безперечно прикру історію не була б тут доречною, якби не відбувалося щось подібне також з уявленням про Франческо Петрарку як літературну та історичну особистість. Він рано зажив слави, життя його відоме в усіх подробицях, надзвичайно багата літературна, епістолярна і наукова його спадщина збереглася, але і факти його життя, і творчість, і роль в історії культури сприймались і сприймаються по-різному; нерідко судження є діаметрально протилежними, що робить образ «отця гуманізму» доволі суперечливим. Наочним залишається тільки велетенський масштаб цієї постаті, добре помітної навіть з відстані понад семиста років.

Один з найосвіченіших інтелектуалів своєї доби, що не довчився в університеті і так і не навчився читати грецькою; славетний латиніст, латинськими творами якого найближчі нащадки скоро перестали цікавитись; прихильник свобод і республіканських вольностей, що дружив з тиранами і монархами. Спробуймо визначитись бодай з основними рисами цієї загадкової особистості.

Пишучи про Петрарку, літературознавці нерідко по факти біографії поета просто відсилають читача до хронологічних таблиць, настільки його доля неспокійна і настільки детально вивчена (хоча якийсь знавець відбувся заувагою, буцімто «біографія поета небагата на зовнішні події»). І на початку хронологія подій видається цілком закономірною для тієї доби.

Спадкоємець династії флорентійських нотаріусів, він народився 20 липня 1304 року в Ареццо, що коло витоків річки Арно, куди його батьки, котрі належали до партії білих ґвельфів (помірних прихильників папи), втративши все своє майно внаслідок політичних заворушень у рідному місті, змушені були тікати з Флоренції чорних ґвельфів (радикальніших папістів) під захист ґібеллінів (прихильників імперії). Елетта Канджані і П’єтро ді Паренцо ді Ґарцо делль’Інчіза, званий сер Петракко, опинились у вигнанні разом з однопартійцем Данте Аліг’єрі і, як вважають, мали з ним дружні стосунки. Зв’язок символічний і надзвичайно вагомий, з огляду на те, що двоїна «Данте і Петрарка» зробилася своєрідним фразеологізмом. Про цю літературну наступність, – якої сам Петрарка ніколи не помічав і не бажав бачити, – написано томи, але ми скористаємося з місткого образу, створеного Миколою Зеровим (до речі, одним з перших перекладачів Петрарки українською) у формі сонета, також надзвичайно символічній для цього наступництва.