Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Різниця у тому, — зітхнув я, — що я думаю про прокат, а ти відразу про крадіжку. Далеко підеш!

— Зате, мабуть, проживу менше. Хочеш пообідати зі мною? — Де?

— Я тебе запрошую, — розсміялася вона.

— Так не годиться. Я вже застарий як на утриманця. І в мене замало шарму.

— У тебе взагалі немає шарму, але це не суттєво. Ходімо. І перестань моралізувати. Ми всі тут обідаємо завжди в кредит. Усі платять в кінці місяця. Тому твоя честь не постраждає. Крім того, я хочу тебе з деким познайомити. З однією літньою дамою. Дуже багатою. Вона хоче купити картини. Я розповіла їй про тебе.

— Але ж, Наташо! Я не продаю картин!

— Ти — ні, а Сильвере продає. А якщо ти приведеш до нього клієнта, він має заплатити тобі комісійні.

— Що?

— Комісійні. Так заведено. Хіба ти не знаєш, що половина людства живе за рахунок комісійних?

— Ні.

— То запам’ятай це. А тепер ходімо. Я голодна. Чи ти боїшся?

Вона виклично глянула на мене.

— Ти луже гарна, — сказав я.

— Браво.

— Якщо вигорить із комісійними, я запрошу тебе на вечерю з ікрою та шампанським.

— Браво. D'accord. Згодна! Цього достатньо, щоб тебе не мордувало сумління?

— Достатньо. Тепер у мене залишився тільки страх відкритого простору.

— Ти не відрізняєшся від решти, — зауважила Наташа.

Ресторан був майже повний. Здалося, що я опинився в елегантній клітці з метеликами, галками і папугами. Усюди бігали офіціанти. Наташа, як завжди, знала багатьох присутніх.

— Думаю, ти знайома з половиною Нью-Йорка, — сказав я.

— Дурниці. Я знаю тільки нероб і людей, пов’язаних із модою. Таких як і сама. Щоб тебе знову не охопила агорафобія, замовмо щось із літнього меню.

— «Літнє меню» — цікаво звучить.

Вона розсміялася.

— Це просто назва однієї з дієт. Усі в Америці дотримуються певної дієти.

— Нащо? У всіх тут досить здоровий вигляд.

— Щоб не погладшати. В американців дві манії — зберегти молодість і не погладшати. Кожен хоче вічно залишатися молодим і струнким. Старість тут не популярна. Шанованого старця, якого безмежно поважали б у Давній Греції, тут запхнули б до будинку для літніх людей. — Наташа закурила цигарку і підморгнула мені. — Ми ж не говоритимемо зараз про те, що більшість людей у світі голодує? Ти ж це мав на думці, правда?

— Я не такий безнадійний, як ти вважаєш. Я думав геть не про це.

— Ну, ну!

— Я подумав про Європу. Там іще не голодують, але їжі у них значно менше.

Вона глянула на мене з-під напівопущених вій.

— Ніколи не замислювався, що тобі було б корисно менше думати про Європу?

Мене вразило її зауваження.

— Я намагаюся про неї не думати.

Вона розсміялася.

— А ось і багата стара дама.

Я очікував побачити розмальовану фурію, жіночий варіант Купера. А до нас підійшла вишукана дама зі сріблястими кучерями та рум’яними щічками, здавалося, що її все життя берегли, плекали і вона так і залишилася лялечкою. їй було сімдесят, хоч спокійно можна було дати і п’ятдесят. Здавалося, її просто обгорнули в ледь прим’ятий папірус. Видавали тільки шия і руки. Тому на ній було чотири разки перлин, що вишукати ховали ґанджі й робили її схожою на портрети в стилі ампір.

Вона цікавилася Парижем і багато мене про нього розпитувала. Я старався не розповідати про тамтешнє моє життя там і подавав усе так, наче там немає війни. Я дивився на Наташу і розповідав про Сену, острів Сен-Луї, набережну Великих Августинів, пролітні вечори в Люксембурзькому саду, на Єлисейських полях та в Булонському лісі. Мені легко було говорити, поки я дивився на Наташу і бачив, як ніжнішають її очі.

Нам швидко принесли замовлення, і менш як за годину місіс Вім-пер почала прощатися.

— Заїдете по мене завтра о п’ятій годині? — запитала вона. — І відразу вирушимо в галерею вашого Сильверса.

— Залюбки, — погодився я, і хотів був щось додати, але Наташа штурхнула мене ногою під столом і я замовк.

Наташа розсміялася:

— Тобі ж було не боляче? Переконана, ти хотів їй пояснити, що просто розпаковуєш для Сильверса ящики, правда? Не варто. Тут є багато людей, які тільки те й роблять, що консультують дурних багатіїв і відводять їх до знайомих антикварів.

— Агенти з продажу! — підсумував я.

— А справжні консультанти — це достойні люди, — відповіла Наташа, — які захищають бідних безпорадних мільйонерів від анти — кварів-грабіжників. То ти підеш до неї?

— Так, — сказав я.

— Браво!

— Через кохання до тебе.

— Іще раз браво!

— Щиро кажучи, я б і так пішов до неї. Мене значно легше підкупити, ніж ти думаєш.